Наталка Ліщинська - Львів. Спогади. Кохання

Степан уже розумів, що цього року ялинки додому він не принесе. Клуб давно зачинено, і всі ялинки звідтіля, певно, розібрали. І навіть ту, що мали йому залишити, теж, мабуть, уже прибрали в чиюсь оселю, або ж зачинена стоїть собі десь у кутку. От тільки як дітям пояснити, що нині на Різдво в них не буде зеленої красуні? Для дітей її присутність в оселі – це особлива магія, яку вони пам’ятають потім упродовж року. Прикрашають її особливими прикрасами, що часто майструють власноруч. Їхні балеринки мали би же танцювати на гілочках! А ще цьогоріч самі виготовили мереживні кульки й ліхтарики. Степан мало не кричав від розпачу. Злий був сам на себе, що проґавив час і не забіг раніше, ще з обіду, у клуб. Так запрацювався нині, як віл. А нове керівництво всі мізки винесло, виконуючи негласні директиви «зверху» та умисне затримуючи своїх працівників мало не до ночі. Усі порядні львів’яни вже запалили свічечки й вечеряють у колах дружніх родин за зачиненими дверима та при затулених гардинах. Який же він був нині злий! Хоч і не пасує злоститись при такім великім святі…

Стефа доліплювала вареники з квашеною капустою та розмовляла з подругою Антонихою, яка прийшла раніш, аби допомагати поратись у приготуванні вечері.

– Щось Степан геть здурів. Як можна так затримуватись? Уже сідати до столу треба. А ялинка й досі не прибрана, та її ще й у хаті немає! – бурчала Антониха.

У двері постукали.

– Хто там? – голосно гукнула Стефа.

– То я, – почувся знайомий чоловічий голос.

– А йду, йду, – Стефа обтерла борошно з долонь об фартух і пішла відчиняти.

– Христос ся рождає! – з дверей привітався пан Місько.

– Тссс, – замахала руками Стефа. – Тут комуніст поруч живе. Забув, чи що?

– Йой, вибач, Стефцю, забув, – спантеличено виправдовувався Місько, переступаючи поріг.

– Славімо Його, – тихенько відповіла жінка, зачиняючи двері.

– Христос ся рождає, – вийшла до дверей Антониха й засліпила гостя своєю найпривітнішою усмішкою.

– Славімо Його, – відповів Місько й попрямував у вітальню, як до себе додому. – Зайшов у магазин. Хтів шось купити смачненького. А там ніц порядного. Усе гірке й недобре, – уже як мантру, зачитану до дір, на автоматі повторив Місько.

– Щось Степан нині забарився, – сказала Стефа. – Вечеря стигне, а його все нема. Дзвонила від сусідки в редакцію. То його навіть не покликали. Сказали, що аврал на роботі й буде пізно. А йти ще раз дзвонити вже не випадає при такім святі.

– Йой, мало не забув! – ляпнувши кулаком по чолі, заволав Місько. – Зайшов був по дорозі до Степана. Маю до вас прикру звістку. Будемо цього року без ялинки. Казав мені зайти замість нього до клубу. Як я прийшов, то вже все було зачинено. От такі недобрі новини.

– Вмієш ти, Міську, радувати людей до свят, – підколола Антониха, бо вже з перших хвилин встигла відчути, що хлоп не міняється і що й цього року її планам на шлюб не відбутись.

– Угі на твою голову, Міську, за таку новину. Я що нині дітям скажу? Вони подуріють, як почують, що ялинки не буде. Вже тут-во нам всім голови до дірок продзьобали питаннями про неї.

Дорослі голосно балакали й не помітили присутності дівчат у кімнаті.

– Як не буде ялинки?! – заверещала Адзя.

– Не буде ялинки? Я добре почула? – з розпачем у голосі перепитала Зіра.

Стефа приклала долоню до вуст і замовкла.

– Як ви не вмієте купувати ялинок, то ми самі купимо, – рішуче видала Адзя після довгої паузи, що зависла в кухні.

– Дайте нам гроші і ми підемо по ялинку, – підтримала сестру Зоряна.

– Здуріли геть зовсім? Яка вам ялинка у цей час? – Стефа вже добре розуміла, що без бою дітлахи не відступляться, і вирішила трохи на них гримнути. – Ану, марш у кімнату до бабусі! Не вештайтесь мені тут під ногами!

– Ми не підемо в кімнату до бабусі, – рішуче стояла на своєму завжди тихонька Зіра. – Як не дасте гроші, то підемо на вулицю, до міської ялинки, і там будемо святкувати Різдво і їсти кутю. Пакуйте нам кошик.

Усі присутні дорослі відчули, що розпач малечі наростає, як вихор. Сестри завжди були чемними та добрими доньками. Але не цього разу. Ялинка для них була осередком великого дитячого казкового світу, довкола якого збирались чарівні феї, ніжні ангелики із золотим пилком на крильцях, бабусині страшні бувальщини, смачна матусина кутя, таткові веселі жарти й колядки, що співали всі разом тихенько, аби не чули сусіди. І раптом їхнє – таке довгоочікуване! – дитяче свято руйнувалось просто на очах. Малеча вирішила боротись до останнього.