Наталка Ліщинська - Львів. Спогади. Кохання

Зіра й Адзя сиділи біля бабусі, й ні пари з уст. Коли старенька розповідала бувальщини – це був особливий ритуал у їхній родині. Василину могли слухати годинами. Та й того було замало. Завжди бракувало часу, аби переслухати всі її розповіді. Іноді Василина забувалась і переказувала вже стару й знайому історію. Та дівчатка ніколи не зізнавались, що вже її чули. А нині їм таки пощастило: бабця розповідала щось зовсім нове.

– Усі ми чекали, що ж вона нам нарешті скаже, – бабуня заговорила тихіше, наче це був страшний секрет. – І от тая панна замуркотіла до нас високим тонюсіньким сопрано: «Йой, ваш пес такий злосний, покусав мені мої ніженьки, ледве-м врятувалась від нього. От, тіко подивіться!» Після цих слів кралечка підняла догори поділ сукні, а там… – бабуся зойкнула і витримала паузу, так увійшла в роль оповідачки, – …а там – козячі ратички! В усіх присутніх зарухалося на голові волосся, а по тілу забігали мурахи.

– Як ратиці? Такі, як у цапа? – за цими словами Адзя затулила долонькою рота, а очі її перетворились на круглі п’ятаки.

– А далі? – Зірі кортіло вже скорше почути продовження.

– Панна наче не помітила людської реакції на свою з’яву, або ж навмисно грала ролю, що не помічає. Чи то кокетувала, чи капризувала, але була якоюсь дуже манірною. Важко було зрозуміти її поведінку. Раптом почала скиглити. Мовляв, най хтось один проведе її за місто аж попід самий ліс, бо в місті злі пси, які не дають їй проходу. Як бути? Порадились люди. І вирішили зробити жеребкування серед хлопців. Йти випало наймолодшому – Іванкові. Гірко стало всім на душі. Але що вдієш? Іван без вагань одягнув шапку, кожуха та й вийшов першим надвір. А панночка собі за ним, тільки шасть! І двері тихенько за собою зачинила.

– І вона його там у лісі з’їла?! – урвала бабусину розповідь Адзя.

– Та ні. Не їла вона Івана нашого. Але повернувся молодий хлопчина вже на ранок, увесь сивий. Ніхто не розходився. Сиділи всі вкупі й боялись ворухнутись. Усе обговорювали візит непростої панни й міркували, якими можуть бути наслідки.

– А що ж Іванко? – Зіра й собі вирішила скоріш прояснити ситуацію.

– А Іванко повів тоді всім присутнім, що тая панна, тільки-но вийшли вони за поріг, узяла його попід руку, й він через кожуха відчув, як її холодні гострі пазурі з манікюрами уп’ялися в шкіру аж до крови. Іван казав, що тієї миті остаточно попрощався з життям. Та під лісом панна раптом відпустила свого поводиря, ґречно подякувала й попросила передати всім, хто були присутні в салі, що за пару років прийде в наш край страшна хороба – холера [4] Під час епідемії холери в 1830–1831 роках у Галичині померло майже тридцять п’ять тисяч людей. У самому Львові смертність досягла п’ятдесяти відсотків серед усіх, хто захворів. . І знищить півміста й мало не все передмістя. Проте всі ті, хто на це Різдво був присутній на вечорницях, а також цілі їхні родини, залишаться живими, й жодна волосина не впаде з їхніх голів. Після цих слів панна спритно тричі обернулась довкола себе й перетворилась на рогату козу з коров’ячим хвостом. У такім образі вона скоро побігла в ліс та й розчинилась у темряві. Але згодом усе, що вона сказала, збулось. Ніхто й у нашій родині не захворів на холєру в ті страшні часи.

– Овва! А ще розкажи якусь історію! – Адзя посунулась до бабусі, яка сиділа на старенькій козетці, застеленій гуцульським коциком, й обійняла її.

– Ще хоч однесеньку історію! – Зіра благально склала докупки долоні й нахилила голівку вбік…

Сніг замітав усі стежки, котрими ще кілька годин тому ступала людська нога. О цій порі на вулицях вже не було нікого. Скрізь у будинках світились вікна. За столи сідали тихо, по-сімейному, більшість родин міста. Хтось уже вечеряв, а хтось щойно брався. І тільки Степан Демчук спізнювався. Його тримала невідкладна робота в редакції: до друку готували свіжий номер ґазети. Чомусь саме в цей день нове керівництво робило все для того, аби працівники не могли вчасно повернутись додому. На Степанові лежала велика відповідальність головного редактора, тому з роботи він часто йшов одним із останніх.

– Ніхто нікуди не повинен поспішати! – скомандував керівник тим вечором, умисно затримуючи підлеглих і створюючи для того всі підстави. – Номер має вийти запнутий на всі ґудзики, а не розхлябаний, як старий куферок. Куди поспішають радянські працівники редакції, коли робота потребує їхньої нагальної уваги? – і, не чекаючи відповіді на своє риторичне питання, продовжив: – Отож! Нікуди! – наче насміхався потайки. – Вдумливо маємо все виправити й переробити. Отже, сидимо, аж поки не буде повний рихт!