Наталка Ліщинська - Львів. Спогади. Кохання

Северин обійняв стареньку й міцно притиснув до серця. А та все плакала й плакала. Так вони простояли кілька хвилин.

– Усе. Мушу їхати, – раптом, наче прокинувся від довгого сну, сказав Северин. – Мене ж мої зачекались, – остання фраза прозвучала як виправдовування перед жінкою, яка так скоро бігла до нього по снігу з доброю вісткою. – Ще побачимось, моя рідненька пані Ганю…

Стефа з Антонихою обльо`тали всі найближчі вулиці, гукаючи за дівчатами. Та малих ніде не було видно. Хто ж думав, що вони можуть далеко зайти о такій порі. Минула добра година, як дівчата пішли купувати свою уявну ялинку. Хурделиця розгулялася не на жарт. Снігом замело вже аж до середини гомілки.

– Зірцю! Адзю! – кричала в темінь Стефа.

– Дівчата! – Антониха складала долоні рупором.

Рипнула сусідня брама, і перед захеканими жінками з’явилась пиячка Зойка. До цієї жінки ніхто ніколи не звертався «пані», бо мала репутацію невиправної скандалістки й грубіянки. Скупе «Зойка» закріпилось за нею як ім’я, по батькові та прізвище вкупі.

– Ади! Шляк би то трафив таких сусідів. Чого-сти розкричали-сти? Порядні люди вечеряють, а не лазять вулицями й волають, як свині.

– Зою, чи не бачила ти моїх донечок? – лагідно запитала Стефа, умисне не звертаючи уваги на прокльони.

– Порядні діти в порядних родинах у такий час удома сидять.

– Просто скажи, чи бачила, і все, – перебила Зойчин потік свідомості Антониха.

– Не бачила й бачити не маю бажання! Дітей порозпускали, а тепер-ка бігають, як дві курки туво по вулицях. Шляк би трафив таких сусідів. Геть від моїх вікон!

– Поцілюй мене в дупу! – не стрималась Антониха. – У мене там якраз «Красною Москвою» пахне! – навіщось додала і завмерла, бо відчула, як похолола спина й з переляку забилось серце від власних слів.

Стефа одразу зрозуміла ситуацію, підхопила коліжанку під руку й потягла геть від будинку. Такі гучні та водночас безневинні слова могли наробити великої біди. Незважаючи на смерть рудого карлика Сталіна, люди ще не відчували тих крихітних потічків відлиги, що начебто потрошки розтікались країною. Усі продовжували жити в шаленому страху перед системою, що часто рубала долі навіть через незначний сусідський донос.

– Ти здуріла! Таке сказати! – бурчала під ніс Стефа.

– Йой, матінко Христова! Язик – мій ворог. Але ж я мала на увазі парфуми.

– Та ще й при самім святі лаялась, наче рівня Зойці.

– Мені за дітей твоїх стало так образливо, – виправдовувалась Антониха, а сама вже хапалась за серце й уявляла, як за нею приїхали жовнєри з ґвером, аби везти до арешту в Сибір за її дурні слова.

– Пішли додому від гріха подалі, – промовила Стефа. – Та пиячка вже, мабуть, забула про твої слова. Раптом діти вже самі прийшли? А ми тут лазимо при самому святі…

– Бігом лізьте в кабіну й кажіть, де вас маю завести! – скомандував чоловік двом засніженим мацьопким силуетам. – Де я маю завезти вас разом із вашою ялинкою? – додав, бо в цю мить згадав, через що саме перестрів дівчат.

– То ви нам її продаєте? – перепитали в один голос, наче не вірили власним вухам.

– Забирайте так. Я дарую.

– Ні, – заперечила Зіра. – У нас є гроші. І ми хочемо купити, – наполягала маленька педантка. – Мама буде сварити, якщо візьмемо без грошей.

– А кілько маєте? – сміючись, перепитав Северин, згадуючи копійочки в Адзіних долоньках.

– Якраз на ялинку мама нам дала, ось, – і мала простягнула чоловікові гроші під самий ніс.

Северин поглянув і засміявся ще дужче. Уперше за багато років він сміявся радісно й уголос.

– О! Та то грубі гроші! Ну, добре, раз так просите, то візьму, – і переклав собі до кишені увесь дріб’язок, аби не образити поважних купчинь.

– Ну, от. Гешефт зробили. А тепер нарешті кажіть, куди вас завезти, – повторив чоловік, – таким поважним кубітам не пасує серед ночі швендятись містом, та ще й із ялинкою. Бо вкрадуть.

– Ялинку? – нараз перепитали обидві.

– Вас!..

Через невеличкий дворик та попри бабусин городчик дві захекані малі ґаздині тягли по снігу велетенську пухнасту красуню. Завбачливий Северин перев’язав ялинку тугими шворґами, аби було легше її транспортувати. Замотані у шубки й хустки, лялечки аж шпортались, так поспішали додому. Шалене почуття радості заповнювало їхні душі по самісінькі вінця й час від часу вихлюпувалось назовні щасливими зойками.

У миті, коли відчуваємо, що лихо й невдачі міцно вчепились за комір, на нашому шляху несподівано можуть зустрітися люди з добрим серцем та чистими помислами. І тоді щось тепле пробуджується й у нас самих. Подумки таких людей ми називаємо янголами, іноді й не підозрюючи, що таким самим янголом можемо стати для когось і ми…