Юлія Мельникова - Львів самотніх сердець

Ера розкриття Месії обіцяла припинити ці чвари. Шабтай Цві проголосив настання «кібуц галуйот» — об’єднання всіх єврейських громад, де б вони не перебували.

Але нічого не змінилося, навпаки, стало ще гірше. Чвари, що почалися в останній чверті XVII століття, зачаївшись, тривали майже усе наступне століття, ставши чимсь на кшталт неоголошеної цивільної війни.

Лінія розколу проходила вже не тільки по тому, до якої громади, міської чи передміської ти належиш, але й чи визнаєш або відкидаєш месіанство Шабтая Цві. Через зайшлого турецького єврея Азіз Мухаммеда, дервіша Бекташі, діти залишали дім з батьківськими прокльонами, розривались заручини й скасовувались угоди, доньки втрачали віно, а сини — спадок.

Чоловік, що ніколи не був у Левиному місті, але послав туди свого названого брата Леві Михаеля, проповідував єдність єврейського народу.

У рідному Ізмірі, де вихідці з Іспанії й Португалії ворогували з романіотами [40] Романіоти — назва євреїв Візантії. , що оселились раніше, Шабтай Цві навмисно молився один день у синагозі «Португалія», іншого — у синагозі іспанських євреїв, а на третій — у найстарішій, романіотській. І ось він, хто навчав єдності розрізнених, став мимоволі винуватцем конфлікту…

Та ще й якого! Якщо раніше ці чвари вважалися суто єврейською справою, то тепер у них виявилися вплутаними усі. Сабатіанці не обмежувалися суботньою проповіддю в синагогах. Вони скандалили в мечетях Осяйної Порти, у польських костелах і вірменських храмах, караїмських кенасах і грецьких церквах. На це в них були підстави: відновлення юдаїзму в дні приходу Машіаха мало на увазі відновлення всіх релігій.

Якщо смикати коріння старого дерева, гіллю теж перепаде , — повчали єретики. В атмосфері невгаваючих чвар сабатіанська містика залишалася притулком для тих, хто розумів, третім шляхом , про який ніде не написано, але це ще не означає, начебто його не існує.

Єресь Шабтая Цві не ухвалювали, як ухвалюють неофіти нову релігію.

У неї йшли, поринали з головою, тікали, не озираючись, спалюючи за собою всі мости, як спалив їх Шабтай, спускаючись по сходах рано-вранці 16 вересня 1666 року.

Таким адептом сабатіанства став Якуб, лісничий шляхтичів Сенявських, що, як ви пам’ятаєте, врятував пораненого пана Ґжеґожа у своїй далекій хатині. Спершу його життя було одноманітним: сирота Хмельниччини, вигодуваний на гроші єврейської громади, невчений і жебрак, після бар-міцви найнявся стерегти угіддя багатіїв. Скромний хлопець, він попросив лише чоботи й зміну одежі раз у рік та трохи харчів. Зате справжнє, сховане від непосвячених друге життя Якуба, вражало: він — глава розкольників-сабатіанців Поділля. Якуб — сполучна ланка між « шлу-хим » Шабтая Цві в Східній Європі й Османської імперії.

У своїх майстерних руках, що потемніли й розтріскались від лугів та кислот, Якуб тримав таємні нитки управління. Він передавав громадам гроші, книги й амулети, привезені зі Стамбула, Салонік, Ізміру, Каїра та інших місць. Навіть лікарське вміння Якуб застосовував лише для того, щоб увійти в домівки потрібних йому людей і зав’язати корисні знайомства. Маленька хатина, навколо якої ріс старий ліс, споконвічне володіння шляхтичів Сенявських, ідеально підходила для таємних зустрічей. Кому приємно проводити вечори під знищеним дахом, викладеним зеленим мохом, гріючи замерзлі пальці біля жалюгідного огниська?! Хто наважиться залізти в таку глушину, до вовків та лисиць?!

Хіба що дервіш ордена Бекташі, підперезаний ручною змійкою.

Спираючись на сучкуватий ясеновий ціпок, дервіш зупинився перед маленьким струмочком, що заріс високою осокою. Крізь крони вікових дубів і буків пробивалися яскраві промені сонця.

— Полудень, — сказав дервіш самому собі, дивлячись на сонце. Він нахилився над струмком, щоб обмити в крижаній воді лице й ноги. Але струмок відобразив не дервіша, а незнайомця з нечесаними кучерями, що давно просили ножиць. Це знак — здогадався він.

Дервіш помолився, опустившись на коліна в густій папороті, й пішов далі, покладаючись на внутрішнє чуття. Незабаром внутрішнє чуття привело дервіша до хатини Якуба. Той сидів на пні й гострив виміняну недавно криву турецьку шаблю, що затупилася об чиюсь залізну зброю. Кроки дервіша застали Якуба зненацька. Той підняв голову, і, подивившись на незнайомця, відклав шаблю.

— Чого прийшов? — грубо запитав дервіша Якуб. — Се володіння пана Сенявського, господаря цих місць.