Юлія Мельникова - Львів самотніх сердець

Смерть Злоти мали визнати насильницькою й навмисною, а її обставини — тільки ритуальними, заявив єзуїт Несвіцький, передоручаючи вивчення всіх обставин справи своїм колегам.

Насправді ніхто цю дівчинку не вбивав. Вертаючись того нещасливого березневого дня із купленими в крамниці смоквами, Злота завернула в тихий дворик, сіла на цямриння криниці. Липкі, просочені солодким соком винні ягоди, які вона з цікавістю розглядала, зненацька впали в криницю. Злякавшись жорстокого покарання, вона полізла за ними, думаючи, що там не дуже глибоко, але слизькі стіни не дозволили вилізти. Злота захлинулася в холодній воді й пішла на дно. Потонуле дівча знайшла геть пізніше служниця, яка, поспішаючи, занадто глибоко занурила цебро. Злякавшись, що її звинуватять в убивстві, служниця вирішила позбутися тіла, що добре збереглося у джерельній воді. Темної ночі вона віднесла мертву дівчинку в ліс за місто, весь час озираючись, щоб хтось її не побачив.

Як на те, у лісі саме збиралися на свої таємні сходини сабатіанці.

Єретики палили багаття, смажили на ньому заборонену живність — поворізників, мишей і жаб, смакуючи некошерні страви, немов це були ніжні телята, баранчики чи курочки.

У відблисках вогню сабатіанці помітили жінку, яка поклала в зарості ялівця маленьке тільце, й відразу ж по тому зникла.

Згоряючи від цікавості, вони кинулися туди.

— Будь ти проклятий навіки, кущ ялівцю! — вилаявся Лейба, на прізвисько «Хемдас Цві», розглядаючи страшну знахідку. Сіре, залатане платтячко Злоти, темний фартух, сірі грубі панчішки — усе в кривавих плямах. Невеликі ранки від гострих каменів, якими викладені стінки криниці, на руках і ногах Злоти цілком могли зійти за сліди порізів і проколів.

— Дивися, яка бліда! Її знекровили особливо бузувірським способом, — висловив здагад його приятель Щуролов, — кололи гострими голками, різали й били.

— Що ти, дитина втопилась, — заперечили інші. — Хіба не видиш, як в неї витріщені очі, а волосся досі мокре.

— А плями крові?

— Подряпалась об гостре каміння, так буває, якщо колодязь занадто вузький.

У головах цих відчайдушних людей завертілася сатанинська думка: тіло дівчинки можна підкинути в єврейський квартал і донести інквізиції про ритуальне вбивство! Це доб’є ненависного раббі Нехемію Коена, а заодно боляче вдарить по новому старості громади, Авішалому Познеру, який теж перешкоджав розповсюдженню єресі. А страждання їхніх одноплемінників?

Та це зловмисників геть не обходило. Вони давно порвали зі своїм народом і ненавиділи євреїв не менше, ніж патер Несвіцький.

За що? За те, що євреї обпльовували Шабтая Цві, вважаючи його за єретика.

Люди, які зрадили Машіаха й навіть посягали на його життя, не можуть бути нашої крові, казали сабатіанці. Спершу єретики розгубилися, бо ж іще до кінця не втратили совість і співчуття, і тепер міркували, що їм робити із трупиком дівчинки.

Ідея інсценувати ритуальне вбивство не всім припала до серця, надто вже ризиковна! Але з іншого боку, коли ще трапиться така зручна нагода поквитатися з Коеном?!

Порадившись, вони нічого не вирішили й поодинці, потаємними стежками, блукаючи й заплутуючи сліди, покинули нічний ліс.

Але двоє з них, запеклі сабатіанці Лейба «Хемдас Цві» й Матіель (на прізвисько Щуролов) залишилися. Вони тужно дивилися на тіло Злоти, що лежало у ялівці.

— Треба вбити одуда, самця, — сказав Щуролов, — з’їсти його серце, поки б’ється, а самого птаха спалити, щоб кістки перетворились на попіл. Тоді, випивши попелу в суміші із кров’ю іншого удода, самки, та із кров’ю безневинної дитини, ми здобудемо дар ясновидіння [43] Стародавній магічний рецепт, добре відомий в Галичині. . Покладемо поруч мертву дівчинку, переконаємо патера Несвіцького «начебто випадково» підійшли до згарища й скажемо, що тут чаклували євреї…

— Геть здурів? — закричав на нього Лейба. — Навіщо тобі одуд?!

— Поляки називають одуда єврейською зозулею, навіть вірять, нібито євреї шанують сатану в образі цього строкатого й дурного птаха — пояснив, не піднімаючи очей, Щуролов. — Я знайшов це в старій польській книзі.

— Ну й печи своїх одудів, — сердито буркнув Лейба, — а я йду.

Лейба плюнув у згасаюче багаття і пішов, не попрощавшись.

Щуролов залишився. Гніздо одудів, запаскуджене й смердюче, він вистежив ще вчора і тепер холоднокровно йшов убивати. Схопивши помаранчево-чорного, строкатого півника, єретик підняв його над гніздом, тримаючи за гребінь. Одуд виривався, кричав, намагаючись дзьобнути, але Щуроловові руки душили й не таких чудовиськ. Гострим ножем він розкрив самця й вирвав маленьке яскраве серце. Серце одуда тріпотіло. Подолавши хвилинну відразу, Щуролов поклав серце удода в рот і розжував. Воно виявилося гірким.