Юлія Мельникова - Львів самотніх сердець

Спершу прийшли до думки: це гіпноз, містичне навіювання, яким спритний сластолюбець скористався, щоб здобути беззахисну Сабіну.

На користь цієї версії схилялася мати, дізнавшись, що турецький книгар Осман Седе нишком торгував приворотним зіллям.

— Обпоїв її, задурив і відвіз, — плакала вона, — на ганьбу й наругу, а потім продасть до гарему якому-небудь паші.

— Якщо до кримського хана відвезли ясочку Марисю Потоцьку, синьооку блондинку, — голосив молодий ксьондз Зиґмунд, брат Сабіни, — то чутки про красу шляхетних польок цілком могла породити нову моду на польських дружин. От турок і потяг її, поласившись на щічки-ямочки…

Родина Сабіни перебувала в жалобі. Вони багато місяців не отримували від неї жодних звісток. Обмежившись вигнанням у віддалений маєток покоївки Маріци, яку відшмагали й розжалували в телятниці, батьки нічого не змогли поробити. Ні багатство, ні родинні зв’язки з впливовими магнатами, ні заступництво церковних ієрархів — ніщо не допомогло повернути зварійовану пані в рідний дім П’ястів. Батько її прибув до Жовкви, королівської резиденції, щоб особисто поскаржитися Яну Собєському на викрадення дочки. Але той сухо відповів, що Поділля за мирною угодою нині передане турецькому султанові й рятувати Сабіну, нехай навіть його далеку родину, він не стане.

— Тим більше, — натякнув король, — до мене дійшли розмови, начебто ясновельможна панєнка сама зав’язала роман з турком і втекла за власним бажанням…

Шляхтич ледь не згорів зі встиду, відходячи від пишного трону Собєського під глузування своїх давніх ворогів. Витівка пані Сабіни стала початком сімейного занепаду. Розуміючи, що тут зачеплена честь П'ястів, батьки змушені були оголосити Сабіну безвісти зниклою в «турецькій стороні», приховуючи обставини викрадення, і розвісити на львівських стінах, за давнім звичаєм, смертні оголошення — клепсидри.

На тонких папірчиках було зображення піскового годинника, клепсидри, з просипаними піщинками днів життя. Це символізувало смерть. Вивісивши таке оголошення біля брами будинку й на вулицях поблизу родина, що вболіває, відкривала свої двері для візитів родички. Запалюючи свічки над трунною парсуною — портретом померлої родички, намальованим ще при житті, вони оплакували пані Сабіну. Однак кістлява не квапилась забирати яскраву квіточку П’ястів. Сабіна залишилася жива і навіть більше — була щасливою.

Доїхавши до Кам’янця, Леві зумів розбудити свою кохану, зануривши в холодну воду, і, струсивши з неї прилиплі травинки, радісно обійняв. Дія сонного зілля закінчилася, панянка розплющила очі.

Тепер їм нічого не загрожувало, закохані дісталися до турецьких володінь, правовірний Леві міг одружитися з католичкою Сабіною.

У Кам’янці багато чого змінилося. Біля недобудованого костелу споруджували високий кам’яний мінарет. Мурування його було настільки міцним, що, коли місто знову перейшло до польської корони, мінарет зруйнувати не змогли. Його намагалися розібрати, підірвати, але потім залишили в спокої, встановивши золоту статую Діви Марії замість вістря золотого півмісяця.

На вежах міської фортеці майоріли зелені османські прапори. Розкішні костели Кам’янця, вибудувані на щедрі пожертвування грішної шляхти, тепер виглядали зовсім непоказно, хоча їх не зачинили й не пограбували. У багатьох заможних особняках, покинутих напризволяще, з усіма меблями, килимами, посудом, оселилися турецькі чиновники.

Турки спали на лебединих перинах, що ще зберігали тепло ясновельможних, їли баранину з найтоншої порцеляни, роздавали своїм дружинам кинуті шляхтянками сукні. І не переставали дивуватися тому, що шановне панство, яке оголосило турків звірами Апокаліпсису, нелюдами, які рвуть християн на шматки, охоче носило турецькі шовки, ласувало турецькими ласощами, прикрашало покої в стилі «османлі».

— І не соромно їм, — обурювався Леві, — чорнооким, розкосим нащадкам сарматів [45] XVII ст. — пора розквіту «сарматизму». , воювати із близьким по крові турецьким народом? Адже не про віру дбає шляхта! Тільки доходи з маєтків хвилюють знатні польські родини. Позбувшись цього, вони жалібно просять відбити Поділля, щоб знову віддаватися ніжним насолодам!

Пані Сабіна делікатно промовчала. Чи варто заглиблюватися в релігійні суперечки, подумала вона, якщо Леві може розчаруватися в мені через багатство П’ястів, яке я втратила так само, як ті, кого він засуджує, Чарторийських, Сенявських та Замойських з Ходкевичами?