Юлія Мельникова - Львів самотніх сердець

Частина їх влилася в громади єврейських мусульман «денме», частина залишилася у Тверії й Цфаті вивчати луріанську Каббалу, дехто з найбільш відчайдушних приєднався до єврейського племені бедуїнів «рехавія», вирішивши чекати на Месію ближче до Єрусалима. Вони кочували на верблюдах, і, якби не іврит, нічим іншим не відрізнялися б від арабських сусідів.

Але, незважаючи на це, рух благочестивих продовжував розвиватися…

Пригода, що трапилася зі шляхтичем Ґжегожем, може видатися неймовірною, однак вона правдива. Коли щасливий пан вийшов з костелу з юною дружиною й почув про напад турків, то думав, що відсутність його триватиме недовго. Вилазки невеликих турецьких загонів на Поділля траплялися досить часто, іноді по кілька разів на місяць, шляхта стрімко відкидала турків до тих самих рубежів, допускаючи лише дрібні сутички. Небезпечного бою ніхто не очікував.

— Швиденько виконаю свій обов’язок, віджену турків з татарами, щоб не посміли піти далі, до Львова, — обіцяв він, — і відразу ж повернуся до родинного огнища. Се справа днів на три або п’ять, дорогенька…

Пані Сабіна кивнула. Їй залишалося тільки спостерігати, як чоловік сідає на коня й щезає. Усі ці три роки про пана Ґжеґожа не було ніяких звісток. Його не оголосили ні мертвим, ні живим, не зустрічали серед полонених, але й не знаходили мертвого тіла.

І раптом, зненацька, як грім серед ясного неба, пан Ґжеґож повернувся живим, але з перерубаною гострим клинком лівою рукою, що стала сухою, тонкою, слабкою. Не було при ньому й стародавньої, ще прадідівської, шаблі, чорного арабського скакуна, та й одежа вся з чужого плеча, не на зріст, рукави довгі, сорочка широка, чоботи тісні, шиті не на його більшу ногу. Першими, хто побачив Ґжеґожа після зникнення, стали батьки Сабіни, що проводили зиму в маєтку близько Золочева. Зять, що було щез, приїхав до них у пізню пору, навіть не постукавши у дубові ворота, а тихенько прокрався крізь таємну хвірточку. Обережність Ґжеґожа зрозуміла: людині, що вернулася від турків, ліпше не потрапляти на очі святої інквізиції й отцям-єзуїтам, якими кишіло у Львові.

Та й старі друзі могли злякатися, вирішивши, що Ґжеґож воскрес з небіжчиків, якщо той з'явиться перед ними, не попередивши заздалегідь.

Батьки пані Сабіни зробили все, щоб скоріше розвіяти побоювання Ґжеґожа, начебто за ці кілька років, проведених у місцях, захоплених турками, йому доведеться розплачуватися підозрами в зраді.

— Ти ні в чому не винний, — заявили йому тесть і тестьова, — ні перед нами, ні перед Сабіною. Якщо ж через се в тебе будуть які-небудь неприємності, то ми їх залагодимо, не переживай! Тільки розкажи нам чесно, нічого не приховуючи, про всі свої випробування.

— Що ви, я обманювати не буду, та й усе те, що трапилося, неможливо вигадати, — сказав Ґжеґож. — Ми обороняли кам'яний міст, єдину переправу на інший берег бурхливого, що розлився після весняної повені, потоку, — почав він свою історію. — Броду поблизу не було. Місцеві жителі нічим не змогли нам допомогти, вони підходили, міряли глибину тичками і засмучено казали, що рік у рік ця ріка міліла, була струмком, а тієї весни її, як ніколи раніше, переповнили талі води. Пройти можна було лише по мосту. А його запекло, навіть з якоюсь злістю, тримали турки, не пропускаючи нікого. Проходить день, другий, третій. Шукали брід і нижче, і вище за течією — даремно. Вода в тій проклятій ріці все прибуває, пливти не можна, течія сильна, і каміння, каміння!

Тоді, розлютившись, пішли ми на турків кінною атакою, усі разом, із шаблями, з лементами, з гиканням, аби лиш скинути їх з мосту. Зав'язалася сутичка, гаряча, сильна, але недовга. Багато шляхтичів було поранено, чимало й турків полягло, але з моста вони не зрушилися ні на крок. Змушені були трохи відійти від моста, відсапатися. Увечері підійшли ми знову, а міст той міцний, широкий, дві валки вільно роз’їдуться, колесами не зчепившись, і продовжили відганяти турків.

Рубався я з одним турком довго, до кривавого поту, але той все відходив від моїх ударів, пригинався, відскакував, ухилявся. Втомився я страшенно, зіслаб, а тут інший турок йому на підмогу приспів, ударив мене по голові ручкою своєї кривої шаблі, потім ще двосічним мечем полоснув, роздвоєним, як зміїне жало.

Пан Ґжеґож відпив з порцелянової філіжанки трав'яного настою і, промокнувши батистовою хустиною піт, що виступив на чолі, продовжив свою історію.