Юлія Мельникова - Львів самотніх сердець

Він викупався в холодній ріці Осум, накинув нову хламиду, щоправда, теж діряву, але чистішу, підперезався Шфифоном, натягнув на голову іншу шапку й сказав: я готовий.

— Молодець, — зрадів Шабтай Цві, — а тепер іди до Львова. Пішки. Ти не повинен сідати ні на коня, ні на осла, а тим більше на мула. Застосовувати силу я тобі теж забороняю.

Але мене ж битимуть! — подумав той про себе.

Учитель прочитав його думку й відповів:

— Нехай, тобі це навіть піде на користь. Справжній дервіш — се битий дервіш.

І дервіш пішов. Йому не перепинили шлях Балкани й Карпати, бурхливі ріки із сильною течією, вири й болота, лихі люди й кровожерні вовки. Він не мав у роті ні росинки по кілька днів, гриз кору, спав на голій землі, падав у прірву, сідав у темряві на мурашник, був тричі покусаний борсуками, коли в зливу намагався сховатися в їхні затишні нори, вистелені сухими й м’якими травами. Дервіша били хлопчиська, тому що прийняли його за втеклого ченця із християнського монастиря. Дервіша ледве не закололи до смерті сарни, що наїлись отруйних грибів, по дорозі він стер майже до костей п’яти, але все-таки дійшов до Львова.

Раннього зимового ранку наприкінці 1675 року, саме перед Різдвом, на засніженій вулиці з’явився босий жебрак. Він став прямо на паперті костелу Марії Сніжної й протяжно заспівав прадавній псалм, пританцьовуючи, додаючи наприкінці кожної фрази — подайте мандрівнику на харчі…

Католики, що виходили після ранкової меси, заслухалися його мелодійним голосом. Бажаючим дервіш показував глибокі сліди від борсукових кігтів на своїх руках і ногах, запевняючи, начебто їх наніс величезний птах Рукх.

— Він воліє харчуватися слонами! Ченці в птаха Рукха ідуть на десерт, м’ясо їх тлусте й ніжне, — засміялися городяни, нічого йому не подавши.

— Гарно співає, — сказала одна панночка й витягла оксамитовий мішечок, де лежали злоті. — Візьми, мандрівниче, злотий, пом’яни мене у своїх молитвах.

— А їй?! — дервіш показав рукою на змію, що зіщулилась на легенькому морозі. — Вона теж їсти потребує!

— І тобі злотий, змійко!

Шфифон радісно схопив монетку пащею, сховавши за щокою.

— Що ж се таке! — обурилися інші старці з паперті Марії Сніжної. — Він що, хоче нас зовсім без зарібку залишити!

Вони оточили дервіша й гарненько його відлупцювали, приповідаючи:

— Се наше місце, наша паперть.

Побитий, без двох злотих, які відібрали під час бійки, дервіш зі змією зажурено брів студеним Львовом. І правильно, що мене відлупцювали, міркував він, жебрати для Бекташі — останнє діло. Я ж вмію віщувати майбутнє, пускати кров і замовляти біль. Невідомо, що було б з ними далі, либонь, замерз би, якби не Леві Михаель Цві, який впізнав дервіша по клаптику тканини, нашитому на шапку.

— Бекташі! — здивувався він. — Тут?! Босий?! Теж мені мандрівний кармеліт знайшовся! Львів — це не тепла Албанія, ноги відморозить! Хоч би панчохи натягнув, опудало бекташійське!

Леві наздогнав дервіша і, розпитавши, відвів його в тепло, в той дім, де жив сам. Дервіш розповів про Шабтая Цві чимало цікавого: що варта прийняла його за чаклуна, виконує іноді дрібні доручення, але не за гроші, а з марновірства, боячись, щоб Шабтай їх не зурочив, що він заприятелював з ластівкою й прикріпив на її світлому черевці записку для своїх друзів з Єрусалима. Але не згадав, що той отримав трактати Езри д’Альби й вирахував дату свого повернення.

Це дивно, здивувався Леві, я заплатив стільки грошей, а рукописи ще не дійшли.

Утім, можливо, Шабтай не захотів ділитися зі своїм учнем потаємним, адже манускрипти д’Альби стосуються тільки нас, або ж забув про це сказати.

Дервіш прожив на Поганці всю зиму, допомагаючи своїм чудернацьким виглядом заманювати покупців у крамницю Леві. Справи були кепські: багато заможних клієнтів зубожіли або навіть розорилися після облоги Львова, дехто став погорільцем: деякі поміж процвітаючих грецьких купців, подумавши, що турки от-от вдеруться до міста, поквапились спалити склади. Паніка пройшла, але майно не повернеш, усе перетворилось на попіл. Горіло і єврейське ґетто. Три будинки з Татарської вулиці магістрат передав вірменам, тому що колишні власники пішли з армією султана під Кам’янець.

Подейкували, начебто скоро зі Львова виселять усіх мусульман, крім тих, що вихрестилися на католиків. Турецьку мечеть перетворять на костел, а Поганку зроблять або греко-вірменським, або міщанським польським кварталом. Татарські ворота збиралися зруйнувати: жартівники завісили їх на Різдво чорними від гнилизни свинячими головами, що, як вважали, переносять холеру. Снігу навалило стільки, що вранці дервіш заледве відчиняв двері. Жахливо подорожчали дрова, хмиз, свічки. Тієї зими в Турецькій мечеті на прохання змерзлих молільників встановили грубку, обкладену гуцульськими кахлями (сині завитки на білому тлі), потім схожі грубки почали ставити в багатьох заможних будинках за межами Погансько-Сарацинської вулиці.