Юлія Мельникова - Львів самотніх сердець

— Коли ж настане весна? — поцікавився у Леві пригрітий ним дервіш.

— Невже тебе не зігріває внутрішній вогонь?

— Тут жахлива погода, — пробурчав адепт Бекташі. — Це найнестерпніше з усіх випробувань, що я зазнав в цьому житті. Набагато краще було лежати голим в карпатському мурашнику. Та й у борсуків у норі теж було веселіше, під теплим боком. Правда, вони кусаються боляче…

— Не нарікай! — розсердився Леві, — ось прилетить шляхетний птах, що його називають хасида, тоді буде тепло.

— А що це за птах? — здивувався дервіш.

— Лелека. Вишуканий, з довгими тонкими ногами й гарним вузьким дзьобом. На своїх крилах лелеки приносять весну. Тоді ми поїдемо на старому возі на околиці Львова, де з’явиться галицьке текке. Я покажу тобі водограї, що розсипаються алмазними краплями, прадавні папороті на замшілих валунах, чорних саламандр, змазаних отрутою, кручі й кургани, порослі фіолетовими крокусами, лавандою, м’ятою.

— Невже вони виростуть після такого снігу?

— Виростуть. І те, що посадимо ми, теж проросте й зазеленіє! — переконував дервіша Леві.

— Махровими квітами?! Як крокус?!

— Махровими, дервіше Бекташі, махровими. А сакральним знаком цього стане благочестивий лелека, птах добрий, дбайливий. Може, на честь його назвуть наш новий орден…

Польський каббаліст Ієгуда, прозваний пізніше хасид , повірив у швидке настання епохи чудес і заснував групу «хасидим», благочестивих. Сталося це незабаром після прибуття до Львова дервіша Бекташі, коли розрізнені громади сабатіанців перебували на грані розпачу.

Одні вірили Шабтаю Цві, пророкуючи його повернення в 1706 році до міста з лев’ячим гербом. Інші ж не бажали навіть згадувати ім’я віровідступника, й шукали нові шляхи наближення днів порятунку. Наслідуючи лелек, мандрівних птахів, каббаліст Ієгуда подорожував з міста в місто, і в синагогах, із сувоєм Тори в руках, закликав людей до плачу, покаяння, безперервних постів, щоб прискорити пришестя Месії. У нього виявилося багато послідовників, які, покинувши родини, зложили на себе тяжкі обітниці, більш прийнятні для християнських пустельників, ніж для юдеїв. Випробування, яким піддавали себе дервіші ордену Бекташі, видалися аскетам — «хасидам» занадто легенькими.

Бекташі, говорили шанувальники Ієгуди, вибрали найпростіше — добровільне божевілля.

Подумаєш, переночувати в заселеній борсуковій норі, це не випробування! Вони вдають з себе юродивих в ім’я Всевишнього, але ми сумніваємося, що такий обман бажаний.

— Божеволіти треба правильно! — вирішили найбільш завзяті «хасиди».

Вони стали вештатися напівроздягненими й босими, не залишаючись на одному місці більше двох днів, називаючи це вічною мандрівкою. Подовгу постилися, майже цілими днями читали покаянні молитви, де обкладали самих себе лайкою. Народна оповідка розказувала про рабина Шимшоне, який голодував майже шість років і помер геть виснажений. Його тіло нічим не відрізнялося від мощів. Найшлися ті, хто запевняв, начебто католики вночі викопали тільки що похованого рабина Шимшона з могили й відвезли в одну з обителей. Потім схудлий труп розділили на частини, щоб замінити ними мощі християнських святих. (Історія геть безглузда, але вельми точно передає настрої галицьких євреїв).

Інші «люди-лелеки» вирішили піти пішки до Єрусалиму, загорнувшись у білі савани, щоб налякати турецького султана й змусити його віддати євреям Ерец Ісраель. Якби ці мандрівники заздалегідь запитали в християн, ті зізналися б, що подібні «хрестові походи живих мерців» вже провалювались не раз, а турки анітрохи не боялись пілігримів у саванах й продавали їх у рабство.

Однак вони не питали нічого, пішли впорожні в бік Валахії, сподіваючись через пару літ, минаючи Трансильванію, Балкани й Адріатику, потрапити через Середземне море на Близький Схід [34] Окружний маршрут було вибрано навмисно. .

По дорозі до них приєднувалися усе нові й нові люди, мандрівники йшли, виспівуючи псалми, тримаючи вишиті шовком прапори з левами, оленями та маслиновими галузками. Свій похід фанатик Ієгуда пояснював як «алію», сходження євреїв з болота розсіювання на прекрасні пагорби загубленої Вітчизни. Самі блукачі називали себе «олім» — ті, що йдуть вгору.

Більшість «олім» не досягли Святої Землі, загинувши в дорозі.

Ієгуда-хасид помер в Єрусалимі через три дні після того, як його висохла ліва нога ступила на Оливну гору. Праву ногу йому відрубали сокирою в глухому арабському селі, тому що каббаліста ненароком вкусив скорпіон, і почалася гангрена. Опираючись на милицю, Ієгуда здійснив свою мрію. Поховавши його, прочани розбрелися по всьому Сході.