Юлія Мельникова - Львів самотніх сердець

— Але ж я ризикую… — засумнівався Мендель.

— Ризикуєш, — згодився Леві. — Зате невинний розіграш врятує три життя: пані, її компаньйонки і моє. Якщо я не здобуду кохання пані, чесне слово, втоплюсь у Полтві! Зроби це не лише задля мене, а й задля Шабтая!

— Не треба топитися, — сказав Мендель. — Підемо до цього катюги просто зараз. Для брата Шабтая Цві я ладен і життя віддати, тільки б усе було гаразд.

— Ну, а життя навіщо, — заперечив Леві, — воно тобі ще знадобиться.

— Аби тільки батько нічого не довідався, — зітхнув Мендель.

Здається, сварка з раббі Нехемією лякала його більше, ніж кілька днів поміж єзуїтів.

— Присягаюсь, він навіть не здогадається, — переконав його Леві.

Того дня в Іґнація Несвіцького були невиразні передчуття. Єзуїт роздобув у крамничці торговця всіляким непотребом ключ вигадливої форми, котрий збирався видати за ключ від збірки Нехемії, й поклав на видноті. А що, як турецький книгар дотримає слова і приведе Коенового бахура?

Годинник цокав, невидимі стрілки, пружинки й коліщата обертались, пестячи слух усвідомленням коштовності механічної новинки. Свічки у мідному підсвічнику спливали воском. Патер Несвіцький не дописав рядок листа латиною. Починалась суха гроза. Повітря наелектризувалась до краю. Білі, з синюватим відблиском вогники виблискували на гострих шпилях львівської ґотики. Метал притягував розряди небесного гніву. Небо потемніло від хмар, але дощ не йшов.

Леві, якого ледь не збивали з ніг рвучкі пориви вітру, поспішав разом з Менделем Коеном до костелу єзуїтів. Він почував себе зрадником. Від одягу летіли іскри, і Леві зразу пригадав: брур неціцот , вибирання іскр.

Невже порятунок Шабтая, Маріци та Сабіни вартий долі цього нещасного хлопчини?!

У дах костелу влучив жмут білих блискавок. Мендель здригнувся.

— Аль тидаг [25] Не переживай ( івр .). , Менделе, — лагідно мовив до нього Леві. — Ходімо. Ти посмієшся над єзуїтом, виручиш нас, а тоді полетиш до себе додому.

Мендель Коен з острахом вдивлявся в обриси костелу.

— Я боюсь, — перелякано прошепотів він, і обличчя Менделя видалось Леві геть дитячим. — Вони вампіри, так?!

— Сам ти вампір, Менделю, — відповів Леві, — такі ж люди, як і ми, хіба що єретики…

Несвіцький втомленими очима дивився поверх відкритої книги. Єрусалимська вервиця з гранатового дерева випала з його рук.

Часу залишається катма, термін угоди закінчується, думав єзуїт. Приведе чи ні? В кутку блимнуло жовте совине око.

— Почекаємо ще трохи, — мовив Несвіцький до своєї прирученої сови. — Вони прийдуть, я знаю.

Сова радісно заклекотіла, клацнувши дзьобом.

— Пів години, — сказав патер. — Пів години. А тоді я піду й арештую пані Сабіну. Може, тоді цей турок поквапиться?!

Раптом стукнули у шибку. Ще раз. І ще. Несвіцький відчинив двері сам, нікому не довіряючи. Перед ним постав турок в тюрбані й довгому халаті, тримаючи за руку переляканого єврейського хлопця, з великими очима, в оксамитовій ярмулці, з-під якої вибивались чорні кучері і два закручені вушні локони, не стрижені від народження.

— Ось вам Мендель Коен, син Нехемії Коена, — мовив Леві до єзуїта. — Помилуйтеся. А мені ключик і Маріцу. Баш на баш, як кажуть у мене на батьківщині, ти — мені, я — тобі.

— Заходь, сину мій, у тінь хреста , — лагідно відповів Несвіцький. — Я чекав на тебе.

Мендель вклонився і увійшов. Єзуїт попросив почекати, зайшов до кімнати, повернувся і простягнув Леві ключа. Потім гукнув слугу, прошепотів щось тому на вухо.

— Буде зроблено негайно, — відповів той.

— Підійдіть до міської в'язниці. Там тримають Маріцу. Вам віддадуть її. Йдіть, а то ще хтось побачить.

Леві взяв ключ і побіг виручати Маріцу. Встиг. Над її шкірою саме занесли розпечені кліщі, як раптом двері катівні розчахнулись, і в них влетів стражник.

— Звільніть, — наказав він.

Кати кваплячись почали одягати Маріцу. Від страху вона заніміла й не могла йти. Леві наблизився до неї. На зап’ястках русинки були сліди від мотузок. Сукня була порвана. На обличчі сліди від ударів й синці.

— Ти можеш йти? — спитав він.

Маріца підвелась і похитнулась.

— Гаразд, — сказав Леві, — я понесу тебе додому. — Він простягнув до неї руки і підняв змарніле тіло. Що вони зробили з нею! Але — жива…

Довго тієї електричної ночі Леві ніс на руках змучену Маріцу, поки не дістався дому пані Сабіни. Там він постукав у ворота. Загавкали пси.

— Тихіше, тихіше! — пробуркотів Леві. — Свої!