Юлія Мельникова - Львів самотніх сердець

Але родина Челебі раптом стала на бік Сари. Вони обожнювали Шабтая, вважали його великим праведником, рівним багатьом прославленим євреям минулих епох, порівнювали з Філоном Олександрійським або з Бар-Кохбою. Він не просто жив у Йосипа Челеби, він став для них рідним. Челебі не могли не помітити, як змінюється Шабтай поруч з Сарою, яка називає його не Цві (великий олень), а офер — оленятко.

Потерпаючи від нападів туги, вилікувати яку не вдавалося, Шабтай після зустрічі із Сарою перетворився на щасливого чоловіка.

Він відвідував її по кілька разів на день, навіть танцював, дарував убрання, прикраси й ласощі. Пробуджуючись вранці, Шабтай запитував, скільки днів залишилося до весілля. Багатий Йосип Рафаель Челебі не поскупився на церемонію. Про те, що в нього в будинку, на кошти його торгової компанії, одружиться чоловік, якого дехто вшановує як Машіаха, повинен знати весь Каїр. Вінчання за юдейським обрядом — хупа — відбулося саме так, як снилося Сарі в дні монастирської неволі. У гарній сукні, всіяній дрібними золотими зірочками, схожа на принцесу, Сара вирушила в супроводі багатих єврейок до синагоги. Там уже був Шабтай Цві, в розкішній зеленій одежі, з золотим магендовидом на грудях.

— До речі, такі амулети після того весілля ввійшли в моду, — додав Леві.

Замість хупи — балдахіна, що символізує дах будинку, над Шабтаєм і Сарою розпростерли таліт. Коли рабин вигукнув, дивлячись на молодят, за звичаєм — Шабтаю, сьогодні ти цар, а Сара твоя цариця, він говорив саме про царя Єрусалима та його царицю, у первісному значенні, «Мелех Шабтай ве малка Сара».

Мендель Коен із заздрістю подивився на Леві Михаеля Цві.

— Так, як Шабтай Цві кохав свою Сару, мало хто коли-небудь кохав, це я зрозумів, — сказав юнак. — Але чому він дозволив Сарі померти? Невже Шабтай не зміг урятувати її?

— Ти ж читав «Шир-Ха ширим»: аза камавет ахава [23] Сильна як смерть любов ( івр .). … Камавет, як смерть! І зворотним боком любові є смерть. Це неминуче, — відповів Леві.

— Але для тих, хто кохає по-справжньому, це байдуже, — сказав він наостанку.

Мендель пішов, а Леві, повернувшись у турецький квартал, думав, що в той день і в ту ніч, напевно, єдиний раз, Шабтай був по-справжньому щасливий. Опустившись перед Сарою на коліна — вона була невеличка на зріст, діставала лише до серця, Шабтай цілував маленькі пальчики, сколоті тупими голками за роки монастирських вишивань…

Де-небудь в обителі бенедиктинок дотепер є вишиті Сарою облачення та оклади ікон. А сузір'я родимок, що зображувало, якщо з’єднати всі лінії, корону, так і не вдалося побачити на її тілі хтивому Радзівілу!

З юності Шабтай боявся близькості, усе, що так чи інак стосувалося цього, викликало в нього не відразу, не жах, а побоювання, що він ніколи не буде щасливий.

Коли з'явилась Сара, я подумав було, записував Леві в діаріуші, що в Шабтая почнеться тепер нормальне життя. Але помилився. Сара принесла в світ Шабтая Цві — разом з насолодою — океан болю. Шкода, що усвідомлення цього прийшло надто пізно, і вже нічого не можна було вдіяти.

Щойно пізнавши жінку, він почав втрачати силу. Енергія зникала, наче в тілі відкрились невидимі канали. Шабтай почав забувати — це при такій фантастичній пам’яті! Усе рідше він читав чужі думки. Моїм братом заволоділа жахлива недуга — поступово він ставав звичайною людиною. Я не здатний підібрати слів, щоб передати те, що трапилось тоді з Шабтаєм. Їх немає ні в моєму рідному івриті, ні в турецькій мові, якою оце зараз пишу, ні в польській мові, ні в латині. Знаю лише одне — Сара була приназначена Шабтаю, а Шабтай — Сарі. І стосунки їх були священні, як священний і непорушній зв'язок Всевишнього з народом Ізраїлю.

Не один десяток років італійські зодчі зводили костел єзуїтів.

Коли ж костел був добудований, виявилося, що споруда навіває негарні думки про демонічний образ цього ордена. Проглядало в костелі щось хиже, драконяче, розкривався він на пагорбах, немов чорні воронячі крила, страшно й безнадійно. Дивовижний костел єзуїтів і згори нагадував велетенського кажана, що широко розпростерся над лев’ячим містом.

Ми все знаємо, усе бачимо, усе пам’ятаємо — читалося в строгих візерунках віконних ґрат. Проходячи повз костел, Леві Михаель Цві здригнувся. Невже в цю похмуру будову, овіяну нічними кошмарами, він приведе Менделя Коена?