Юлія Мельникова - Львів самотніх сердець

Сара вже складала свій нехитрий скарб у вузол, коли до неї прийшли староста синагоги, рабин із дружиною, два шановані євреї Ліворно, і показали цей лист. Сара з трепетом читала його, не вірячи своїм очам. Вона ледь не зомліла, але знайшла сили вимовити: так, я наречена Машіаха, попливу до нього в Каїр! От які справи діються заради любові, Менделю, — завершив свою розповідь Леві Михаель Цві. — А ти сумніваєшся, бачу…

Ну, нічого, дрібка сумнівів ще нікому не зашкодила. Настав час обіймати, минула пора, коли всі ми ухилялися від обіймів.

— А що трапилося з Сарою потім? — запитав Мендель у Леві. Той зітхнув і продовжив: євреї Ліворно дуже здивувалися, що Шабтай Цві, відомий своїм аскетизмом, почув про напівбожевільну й зіпсовану, на їхній погляд, дівку. Але відмовити в цім проханні не посміли. Староста синагоги віддав Сарі гроші, і вона того ж дня сіла на невеликий корабель, що відпливав у Каїр.

Тоді ще Шабтай не відправляв до екзотичних берегів свої кораблі, чиї вітрила були із шовку, вишиті назвами 12 колін, а команда говорила тільки на івриті. Тому Сара плила на звичайному торговельному судні, з вантажем північних товарів, у різноплемінному оточенні.

Про неї пустили чутки, начебто Сара шльондра, що набридла магнатам Польщі, і зараз шукає собі багатого східного покровителя. Речей дівчина майже при собі не мала, з відведеного закутка в трюмі Сара виходила рідко, іноді тихо наспівувала сумні пісні, але частіше мовчала. З нею ніхто не розмовляв. Коли на кораблі, що збився з курсу, почали закінчуватись запаси харчів, Сару при розподілі обділяли, віддаючи менші шматки, хоча вона заплатила за дорогу більше, ніж інші. Однак вона непохитно переносила всі злигодні плавання й не нарікала.

Нарешті показався берег Єгипту. У ті дні Шабтай щоранку виходив у порт — а це далеко від головних вулиць Каїра, де знаходився будинок купця Челебі — і чекав Сару. Він стояв на березі, до болю вдивляючись удалину. Шлях Сари з Ліворно до Каїру займав чимало часу. Часто кораблі тонули, лютували пірати, Шабтай боявся, що Сару захоплять силоміць й продадуть у гарем, звідки її буде важко витягти. Але все обійшлося.

Одного зимового дня 1663 року Шабтай Цві побачив, як віддалік, немов від когось ховаючись, причалює невеликий корабель. З серцем, що шалено калатало, задихаючись від передчуття, він побіг туди. По трапу корабля зійшла мініатюрна, смаглява дівчина, виснажена й млява, тримаючи в руках вузлик. Її ніхто не зустрічав. З острахом вона вдивлялася в незнайомий берег, в обличчя людей, намагаючись упізнати того, кого шукала стражденна душа Сари.

Раптом Сара побачила Шабтая Цві — і зупинилася. Він виглядав так само, як і в її монастирських снах — високий, стрункий, з оленячими очима…

— Сара?! — запитав її ледве чутно Шабтай.

— Шабтай, — теж тихо відповіла йому Сара.

Йому було тридцять сім років, а їй, як одні казали, двадцять два, інші, що дев’ятнадцять, а ще інші, ніби двадцять шість, адже року народження Сари ніхто не знав.

Євреї Каїра — та й не тільки — були збурені весіллям Шабтая Цві з дивною Сарою, дівчиною з нізвідки. Найбільше цьому шлюбу противилися каїрські купці, що мріяли нав'язати Шабтаю дружину із числа своїх дочок.

Польська єврейка, чия приналежність до юдаїзму викликала сумніви, хіба це пара для такої святої людини, як Шабтай?! — обурювалися вони.

Сара не приховувала, що після погрому її забрали в монастир бенедиктинок силоміць, коли вона перебувала в гарячці й марила, охрестили; та до того ж про неї розповідали всіляку гидоту. Викрадення паном Стахом Радзивілом, у замку якого Сара прожила кілька років, недвозначність її становища, недовге перебування в брата Шмуеля в Амстердамі, що поширював чутки, начебто Сара збожеволіла від переживань — усе це не додало їй святості. Рабини, яким дуже хотілося викрити біженку, задавали Сарі непристойні питання, стверджуючи, ніби у десятилітньому віці, красуня була зґвалтована козаками, але не пам’ятала про це. Перед хупою Сару змусили піти до служительки мікви, що зналася на жіночих справах, і та оглянула її, визнавши незайманою. Одна перешкода зникла, але залишалися інші.

Сарі довелося розповідати все, що було в її недовгім житті, доводити, що росла в родині рабина на прізвище Меїр або Меєр, що обряд хрещення робили черниці, коли дівча було при смерті, і що вона ніколи свідомо не дотримувалась християнських обрядів. Сарі не вірили. Рабинів з таким прізвищем у Європі хоч греблю гати, дівчаток, жертв Хмельниччини, що потрапили в монастир, тисячі, а незайманість підстаркувата куртизанка могла повернути собі чаклунством, як і дитячу, наївну зовнішність.