Юлія Мельникова - Львів самотніх сердець

Знову всякі бздури вислуховувати, спохмурнів Леві, однак пообіцяв прийти. Та чого не зробиш задля величезних, як у сарни, очей пані Сабіни…

Із самого ранку Леві Михаель Цві прокинувся з відчуттям непоправної безнадії. Не потерпав на багатоденні напади туги, як його брат Шабтай, а проте піддався похмурим думкам. Чи то львівська атмосфера й вогкість впливали так погано, чи його мучив сором перед зумисним компромісом з нечестивими католиками, але зустрічатися з єзуїтом йому перехотілося. Старий закарпатський каштан за вікном майже розгубив своє широке листя, схоже на розчепірені пальці грубезних велетів, плоди впали на мокру землю, розкривши коричневе нутро. Ринва, викута з тонкої бляхи, гриміла від сильного вітру. Лише після того, як випив кави й проковтнув сушеного аспида — того самого, що не встиг з’їсти в крамниці в день візиту Коена, Леві наважився вийти з будинку.

Накрапав сірий дощ, боліла голова, і дискутувати з Несвіцьким, ще одним єретиком (християнство Леві вважав юдейською єрессю) у будинку єзуїтів, та ще в таку бридку погоду не хотілось.

Однак Леві пригадав сльози Сабіни, уявив, як у підземеллі в’язниці щурі бігають по бідолашній служниці Маріці — й попрямував через Татарську браму до єзуїтів. Бесіда Леві з патером Несвіцьким не збереглася ні в анналах колегії єзуїтів, ні в його діаріуші, ні в листах до брата. Та й сам священик не згадував про зустрічі з турецьким книгарем Османом Седе, позаяк його незґрабна місіонерська спроба ганебно провалилася.

Є старе правило: ніколи не робіть того, про що вас не просять. Леві не просив єзуїта розписувати йому переваги християнства, але той говорив багато й нудно, лякаючи жахами пекла, до яких Леві, як юдей, залишився байдужий. Іґнатій Несвіцький дійшов уже до критичних пасажів, викладених через кілька років його колегою, священиком Галятовським у трактаті «Alkoran Magometów, nauka eretika…», коли турок перервав його:

— Отче, — сказав Леві, — я не маленький, я все це вже встиг напам’ять вивчити. Давайте перейдемо до справи.

І гіпнотично, немов удав на кролика, глянув єзуїтові в очі. Несвіцький сторопів, але оскільки перебував уже під впливом Леві, то нічого не міг вдіяти, лишень стояв, склавши руки, що вже готувалися благословляти неофіта.

— Я приведу сюди до вас, просто до колегії Менделя Коена, — твердо й жорстко заявив Леві. — Живого, не заподіявши хлопчині жодної урази, а ви спокійно його похрестите. Ви ж цього хочете, хіба ні?

Патер мовчав.

— Не заперечуйте, ви про це день і ніч думаєте. Приведу, передам з рук в руки, усе добровільно. За це ви відпустите Маріцу й передасте мені ключ від книгозбірні Нехемії Коена. Тільки не кажіть, святий отче, буцімто ви не знаєте про Маріцу й ключ.

Несвіцький заціпенів. Міг тільки видобути з горла кволий стогін, в якому, якщо прислухатись, можна було розчути слово «гарантії».

— Ґарантії? — перепитав Леві, чухаючи тюрбан. — Підпишемо угоду.

— Кров'ю? — Несвіцький спитав його про це так, ніби кожного дня пускав кров з пальця й укладав угоди з князем пітьми.

— Ні, що ви! Поставте підпис і печатку колегії єзуїтів ось тут, — і Леві простягнув Несвіцькому аркуш паперу із текстом, написаним латиною, який приготував заздалегідь. — Я, такий-то, зобов’язуюсь виконати умови, зазначені нижче…

— Собако магометанська! — заверещав єзуїт й націлився на Леві патерицею зі свинцевим верхом.

Той вивернувся й закричав, тікаючи:

— Тоді здобувайте собі самі Менделя Коена! Радше з неба на ратушу попадають індійські слони, аніж ви охрестите сина Коена! Чекайте три тисячі років, патере!

Обличчя в Несвіцького перемінилось.

— Зажди, — мовив він несподівано лагідно. — Підійди ближче. Я підпишу. Мені потрібний Мендель Коен. Тільки все між нами, мовчок!

Леві просвітлів.

— Кажу ж — між нами, ніхто не знатиме. Ось тут підпис і печатка. І дату, про дату не забудьте!

Він схопив аркуш угоди й вибіг з колегії єзуїтів. У Львові знову світило сонце. Як йому роздобути Менделя Коена, Леві не знав.

— Авантурник! — стукнув він себе по лобі, й тут же додав: — Нічого, спробую.

7 липня 2000 року, в той самий день, на який був призначений кінець світу, що так і не відбувся, вісімнадцятирічний Мирослав Сунько із західноукраїнського містечка Стрий, разом з однокласником Альбертом (Аліком) Штанкевичем вирушив покататися на велосипеді на околиці. Маршрут вони вибрали нескладний: по об’їзній дорозі з міста і далі в бік хуторів, лісу й закинутого єврейського цвинтаря.