Юлія Мельникова - Львів самотніх сердець

Провівши з Мирославом чимало часу, рабин дійшов висновку, що Мирослав зовсім не шахрай і не божевільний. З ним трапилось надзвичайно рідкісне лихо: вселився невгамовний дібук, дух небіжчика, що часом проникає в іншу людину, намагаючись керувати її свідомістю.

Шабтай Цві, бажаючи повернутися в світ живих, використав тендітну, ще незрілу душу юнака, бо знав, що не зустріне серйозного спротиву і буде диктувати свої думки через нього.

Однак Шабтай не врахував найголовнішого: існувати в провінційному Стрию разом з дібуком абсолютно неможливо. Мирослав через нього не міг ні навчатися, ні працювати, ні навіть спілкуватися нормально.

Любитель комп’ютерних ігр, він розгублювався від блиску монітара, напружено міркуючи, яку кнопку натиснути.

Тому рабин вигнав з Мирослава бунтівний дух ізмірського каббаліста, повернувши бідоласі пам'ять і рідну українську мову. Трапилось це не відразу. Спочатку довелося чекати повного видужання, потім обряду вигнання дібука чинили запеклий опір лікарі, не вірячи у всіляку чортівню, батьки Мирослава намагались відмолити його в одного уніатського священика, що, як вже відомо, анітрохи не допомагає від дібука.

Тільки коли ситуація стала нестерпною, Мирослав Сунько сам приїхав до рабина і вблагав вигнати нарешті цього страхітливого турецького єврея…

Про поїздку на велосипедах, бурю та блискавки Мирослав більше не згадує, ці епізоди цілковито стерлись з його пам’яті.

Він знову відгукується на своє ім’я, розмовляє винятково українською, навчається у коледжі на кухаря і навіть зустрічається з дівчиною, яку звати Люба. Вона, до речі, не єврейка. Лишень уві сні до Мирослава Сунька зрідка приходить противний чоловічок в зеленому тюрбані й лається застарілою мовою.

Навчений на гіркому досвіді, він, не прокидаючись, показує Шабтаю Цві дулю і той зникає. Вранці Мирослав уже нічого не пам’ятає.

Трапляються дні, коли правовірні юдеї, якими б праведними вони не були, починають замислюватися над значенням одного дивного благословення. Вимовляючи барух ата Адонай, маттир ет ха-іссурін , що перекладається як «благословлен Г-сподь, який дозволяє заборонене» [16] Сабатіанці зробили це благословення своїм «фірмовим знаком». , не можна не здивуватися. Навіщо забороняється, якщо все-таки дозволяється?!

Саме це перекочувалось в голові Менделя Коена, молодшого, але найбільш обожнюваного сина раббі Нехемії, якого він збирався зробити своїм наступником.

Ну чому не можна?! — думав юнак. Повинен же приховуватися в цих заборонах сокровенний зміст, бо ж навіщо тоді Тора забороняє нам багато чого цікавого? Гаразд, я не стану варити козеня в молоці його матері, тому що вийде така гидота, що виблюєш. Але отець нещодавно заручив мене з Лією, а мені не можна до хупи навіть залишатися з нею наодинці. Досить мені прийти до своєї нареченої, не чужої мені, ми росли вкупі, і торкнутися, як вискакують її родичі й починають кричати: асур, асур! [17] Заборонено ( івр .).

А ще Менделя пригнічувало те, що батько зневажав Шабтая Цві. Що б не казали, але ізмірський каббаліст, якщо кілька років поспіль стільки люду вважало його Машіахом, мав бути незвичайним чоловіком. Поступово Мендель розійшовся зі своїм знаменитим вітцем у ставленні до Шабтая, намагаючись черпати свідчення про нього лише від справедливих людей.

А це було нелегко. Усі євреї поділялись на сабатіанців і запеклих противників Шабтая, незалежних майже не було. Словам, буцімто Шабтай Цві зупинився на книзі «Зогар», а його іврит вбогий, тому проповіді за Шабтая складав Натан із Гази, та багато іншому, що оповідали про Цві, Мендель не хотів вірити.

Якщо вони мене обдурюють в малому, то чого ж від них сподіватись ще? Доводилось потай відвідувати сходини сабатіанців, що їх влаштовували щоп’ятниці у Львові адепти Цві. Менделю не завжди вдавалось у п’ятницю піти з дому: ніби читаючи його думки, батько навантажував талмудичними респонсами, садовлячи увечері за найбільш підступні уривки, й вмощувався поруч. Зате, коли випадало декілька вільних годин, Мендель йшов до сабатіанців, сподіваючись дізнатись про Шабтая те, що від нього підло приховували. Львівські сабатіанці зовсім не були такими вбогими та гнаними, якими їх намагався показати Нехемія Коен в своїх суботніх проповідях. У ті часи слова « шабсвел » і « шабсцвинник » ще не стали лайкою, а в месіанство Шабтая Цві вірили вельми освічені люди, що навчались у Кракові, Варшаві та Вільно. Вони не боялись дискутувати, писали сміливі трактати і навіть знамените прокляття Шабтаю Цві, проголошене зібранням найавторитетніших рабинів чотирьох країн, Ваадом арба арцот в 1670-у році, назвали таким, що не має законної сили, закликаючи не звертати на нього увагу.