Юлія Мельникова - Львів самотніх сердець

Леві почервонів.

— Ясновельможна, закон забороняє мені залишатися наодинці з дамою, тим більше такою прекрасною, як ви. У такому випадку я змушений буду взяти з вами шлюб…

Пані Сабіна здивувалась.

— Але тієї ночі ви прийшли в сад, говорили ніжності — і не думали про ваш закон?!

— Грішний, ясновельможна, грішний! Побачивши ваші очі, я забуваю про все…

— І все-таки ходімо пити каву, — сказала Сабіна. — У вас рукав порваний.

— Пусте, — зітхнув Леві, — ходімо…

Він зняв свої туфлі з довгими загнутими носами і пройшов у вітальню.

Сабіна вже відкрила рота, збираючись сказати Леві, що поляки в будинку не роззуваються, але не помітила, як зняла свої атласні туфельки з великими рожевими кокардами й перлинками. Вітальня пані Сабіни, де вона приймала гостей дуже рідко, була обставлена в модному тоді стилі «османлі».

Але, на відміну від оздоблення справжнього турецького будинку, де одні килими, валики й низенькі диванчики, згорнуті теж з килимів, польська вітальня лише імітувала турецьке. Стіни оббивав ніжний шовк, розшитий закарлюками, схожими на висохлі стручки перцю.

Столик для кави виявився низьким, і пуфики до нього підібрані теж невисокі, тому Леві таке польське уявлення про Схід розсмішило. Він показав пані Сабіні, як насправді турки заварюють каву, сів, підібгавши ноги, на м’який килимок з павичами.

— Я не можу по-європейськи, — пояснив він, — не звик.

Не бажаючи образити його, пані Сабіна підібрала пишні спідниці і з труднощами сіла по-турецьки. Леві відкрилася маленька ніжка, затягнута в рожеву панчоху. Сукня панночки видалася Леві чудернацькою: з боків виступали не то кості, не то якісь чужорідні вставки.

Невже вона така худа?! — здивувався він.

— Якби ви могли допомогти мені, — мовила горда полька, — якби це стало можливим! Але я боюся відкритися в цьому католикам, адже багато моїх родичів мають стосунок до інквізиції, мій брат 3иґмунт — ксьондз, вчився в одному класі з Несвіцьким. А ви — мусульманин, нічого в інквізиції не розумієте! Вам можуть спасти на думку несподівані ідеї, і, може, це врятує мою Маріцу!

— Доведеться прикинутися союзником Несвіцького, запропонувати йому угоду: він звільняє вашу Маріцу, а я розбираюся з Коеном. Цей рабин — не знаю, зі злості або по недомислу — заподіяв нашій родині чимало лиха.

— Яка дивна історія! — вигукнула полька, — розповідайте, чим цей Коен вам насолив?

— Довго розповідати, ясновельможна пані. Жили ми в Ізмірі, торгували потрохи: батько, я, та братік Елі. Шовк, рукописи, посуд, потім перейшли на англійські товари. Відкрили крамничку в Стамбулі, і тут на нас Нехемія Коен звалився, оббрехав перед султаном, розорив та зганьбив… Приїжджаю я до Львова, аж Коен там! Де вже шукати спокою від нього? Хіба що на Місяці, але я боюся, що й тоді Коен полетить за мною.

— Може, ви йому вибачите? — запитала Сабіна.

— Коену? Та нізащо в світі! Я що, християнин, щоб усім прощати?! Не діждетесь! — обурився Леві.

Панночка поставила на столик маленьку кавову чашечку.

— Мені так погано й самотньо без Маріци, — раптом сказала вона. — Маріца — моя єдина приятелька. Ми… як сестри, не можемо жити нарізно. Відтоді, як моєму нареченому, панові Ґжеґожу, довелося просто з-під вінця піти на війну, я залишилася зовсім сама. Іноді навіть слова нема з ким мовити. Виручите її, то цим урятуєте й мене, врятуєте, Осман-бею, від невиліковної меланхолії.

— Я постараюся зробити все, щоб Маріца повернулася живою та здоровою, пані Сабіно, — прошепотів Леві.

Йому не довелося витрачати час на пошуки Іґнатія Несвіцького.

Йдучи по площі Ринок, Леві з подивом чужинця розглядав фасади багатих будинків, втиснутих у вузькі ніші, через що вони видавалися трохи сплюснутими з боків.

Очі озиралися, вивчаючи лаковані карети, прикрашених стрічками коней та вогники срібних свічників, відображених у вікнах. Шкла скрізь були дорогі, венеціанські.

Шлях Леві перепинив патер Несвіцький. Зиркнувши скоса на загнуті носи м’яких мештів Леві, турецький халат і чалму, в яку він встромив павину пір’їнку, єзуїт зрадів.

— Я наверну цього турка до правдивої віри, — розмріявся Несвіцький за своїм звичаєм. Подібні думки народжувалися в його голові автоматично при кожній зустрічі з іновірцями. Бажаючи розминутися з єзуїтом, Леві чемно привітався на латині, подумки лаючи себе за те, якими тільки дикими мовами йому не доводилося розмовляти. Несвіцького це миттю надихнуло на непристойність, і він запросив «турка» на імпровізований релігійний диспут, який патер улаштовував у колегії єзуїтів.