Юлія Мельникова - Львів самотніх сердець

Коли Нехемія запалював свічку в дні пам’яті свого незабутнього діда, декілька його учнів полюбляли заводити мову, буцімто Давиду Алеві судилось дожити до приходу Машіаха й залишити сей світ цілком спокійним щодо майбутнього єврейського народу. Коен зазвичай мовчав, показуючи, що не бачить сенсу в тому, щоб витрачати силу на переконання затятих єретиків.

Не звертав він уваги й на розповсюдження поміж малограмотного люду каббалістичних амулетів, написи на яких зашифровували сакральне ім’я Шабтая Цві — Амірах, на кустарні шестикутні зірочки, які ще п’ятнадцять років тому траплялися рідко, а тут раптом увійшли [14] До кінця XVII століття шестикутна зірка не була суто єврейським символом. в моду.

Раббі Нехемія обернувся. Поруч з ним молився шойхет Гіршель, рудий здоровило з отих, що у них сила в кулаках, зате розуму як кіт наплакав, від якого недавно втекла наречена. На товстому пальці Гіршеля красувалась каблучка з літерами, що позначають числа Шабтая Цві: 814-13-67. Гематрія у них була така сама, як і в слова « ахава » — любов, що привабило покинутого нареченого в надії знайти нову дівчину. Ці перстені продавались як амулети для закоханих. Раббі ще траплялись амулети з набором літер — дві «бейт» і два «алефи» підряд одна за одною. Алеф він розшифровував як «тав», а «бет» — як «шин», якщо перевести першу літеру в останню, а другу в передостанню, то виходить скорочене написання імені Шабтай. Він так підписувався: шин і тав , гачкувато, недбало…

Якщо забороняти, буде ще гірше. А не заборониш, підпільне сабатіанство потопить невчених євреїв у гнилих хвилях, міркував Нехемія Коен. Але що ж вибрати з отих двох лих, що однаково йому осоружні?

Душити сабатіанців чи почекати, поки весняний потік не винесе труп ворога до твоїх ніг?! Спалювати в залізній грубці єретичні молитовники, де надруковані три співи Шабтая й особлива молитва, яку читають лише тоді, коли приходить Машіах?! А в молитовниках, як і в усій літературі сабатіанців, ледь не на кожній сторінці сакральні імена, а тому їх не можна ні спалити, ні осквернити в будь-який інший спосіб, хіба що сховати якнайдалі від цікавих очей.

Раббі Нехемія Коен навіть не здогадувався, що почав мислити тими ж категоріями, що й патер Несвіцький, бич єретиків, противник всякого інакодумства. Тільки єзуїт боровся за єдність католиків, а рабину дуже хотілось досягти такої ж єдності юдеїв. Об’єднувало цих двох людей спільне обурення стосовно розкольників — таємниці минулого, від яких досі було боляче.

Нехемія Коен зі страхом пригадував, як йому в ніч з 5 на 6 вересня 1666 року довелось бігти до султана в тюрбані, тому що сторожа не пускала до покоїв чоловіка в єврейському головному уборі, нехарактерного для турків, через що Коена записали також у « хітаслемі ». Тоді він не замислювався, що бігати в тюрбані єврею геть не пасує, що це викличе цілу купу непотрібних здогадів. А коли зрозумів, було вже надто пізно: справа зроблена.

Чутки про те, нібито Коен в Стамбулі публічно зрікся вітцівської віри, гасав містом, лаючи Шабтая, а заодно з ним рабинський юдаїзм та «Шулхан арух» Йосифа Каро, називаючи себе мусульманином, нікуди не ділись. Свідки тієї істерики були ще живі, й охоче розповідали всім бажаючим небилиці про Коена, а ті вже передавали їхні слова, витлумачуючи на свій штиб. Плітки, буцімно Коен таємно прийняв мусульманство, наслідуючи Шабтая Цві, зникали з обігу на якийсь час, аби потім з’явитись знову.

У патера Несвіцького теж виявилась власна таємниця, але не містична, а звичайна любовна: єзуїт давно і безнадійно кохав пані Сабіну…

Коли та ще була незрілою дівчинкою-підлітком, не пані Сабіною, холодною та неприступною, а жвавою Сабінкою, тоненькою, трохи незґрабною, що більшу частину року не мешкала у Львові. Влітку Сабінка приїжджала з пансіону, впурхувала в дім, обіймала батьків та братів, що скучали без неї. Потім вона збирала приятельок і влаштовувала з ними дивні вистави. Місячної червневої ночі вигадниця зображала німфу, що виходила з чорної води заболоченого озерця. Роздягнувшись, прекрасна шляхтянка ставала на березі озера в місячному сяйві. Тіло її вкривалось гусячою шкірою, відблиски місячного світла відбивались мертвотно-блідою шкірою, роблячи Сабіну схожою на утопленицю.

Приятельки допомагали їй прикрасити себе довгими стеблами та жовтими квітами водяних лілей, сплітаючи з них пояс та вінок. Тихо, обережно озираючись, полька ступала в холодну нічну воду, щулячись і кривлячись.