Юлія Мельникова - Львів самотніх сердець

— Чесні католики самі так не потрафлять, — підсумував він, крутячи в руках скелет поворізника.

…Єдине місце, що притягувало до себе загублене, була львівська гора Кальварія, також лиса і так само схожа на людський череп, підмитий талою водою. Медитація на вершині Кальварії повертала ясність думці й життєву силу. Вдень, коли з Кальварії зникав таємничий ореол, вона ставала просто горою, на яку сходили любителі чудових видів міста та філософського усамітнення.

Саме туди, зовсім не лякаючись ні звинувачення в чаклунстві, ні необережних зустрічей, вирушила пані Сабіна. Її душа була потривожена зненацька почуттями до загадкового турецького книгаря, випадком з Маріцою та її розповіддю про нічне рандеву.

— Чому я весь час думаю про нього? Що є в цьому Османі такого, що змушує мене пам'ятати про нього, шукати його, чекати?! — запитувала пані Сабіна, вдивляючись у погнутий дах Латинського собору. Западину в його зеленіючій міді зробили не то бісенята, не то надто грайливі коти. Купол обліпили голуби.

Дещо пізніше, вже увечері, милувався Латинським собором з Кальварії, з того самого місця, й Осман Седе, себто Леві Михаель Цві, який трохи розминувся зі своєю гоноровою пані. Леві бачив Ратушу, мури ґетто, Татарську браму, що вела до зовсім іншого світу правовірного Львова, і також думав, чому його так невблаганно тягне до Сабіни. Однак у Леві була ще й інша причина піднятись на Кальварію — він перечитував сповнений відчаю та болю лист Шабтая Цві, підсунутий потай під двері невідомим доброзичливцем. Він пише, що зостався сам, вигнаний зі Стамбула, що його швагро, брат Сари, амстердамський купець Шмуель Примо, втік разом з грошима Єрусалимського царства [12] Найбагатші євреї світу передавали Шабтаю Цві пожертви на відновлення Ізраїлю. в Європу, що, підштовхуваний страхом, Шабтай перестав усім довіряти й просить якомога швидше надіслати трактат з колекції Коена. Зрада, огидна й злопам’ятна, втеча тих, хто пропонував визнати Шабтая Машіахом, хто цілував йому ноги, лежачи в пилюці.

— Більш нема кому порятувати, і я залишусь, — прошепотів він, дивлячись на вечірній Львів. — Поверну, зроблю все, щоб Шабті не терпів так, як терпить нині, спробую таємно переправити його до Львова, щоб він тихо пройшов через Жидівську брамку — Єврейські ворота. — Десь на споді душі вкололо — пані Сабіна… Вона не заважатиме. Чи, може, відмовитися, зректися задля виконання свого обов’язку?! Леві не знав. Він нічого ще не вирішив, та й багато чого не зрозумів. Вдягнувши маску турка Османа, він поправив тюрбан і зійшов униз. Була спокуса пройти вулицею повз дім Сабіни, але вже сутеніло, час повертатись на Поганку, відсипатися, а то знову захряснуть два замки, ззовні й зсередини, й доведеться Леві вдруге ночувати на холодній бруківці. Леві перестрибнув кущ дикої ожини, що ріс біля Кальварії, й побіг додому. Він ледве встиг до зачинення брами і з полегшенням пірнув у вулицю, яку вже встиг полюбити. Там старий книгар Ібрагім привіз саме для своєї незрячої доньки Ясмини весільне вбрання, замовлене у Стамбулі, а мама Фатиха Кепе дошивала святкові шовкові шаровари. Весілля мало відбутися вже незабаром, у п’ятницю.

…Того ж вечора пані Сабіна, дізнавшись, що єзуїт Несвіцький розповідає про знайдений біля її огорожі зміїний кістяк цілому Львову, як друзям, так ворогам, гірко плакала.

— Маріцо! Ми пропали! Твій амулет знайшов єзуїт Несвіцький! — крикнула вона до служниці. У сумних темних очах Маріци відобразився страх.

— І що тепер буде? — спитала вона.

— Кострище, — відповіла Сабіна. — Тебе й мене спалять живцем…

— Ви так просто про це говорите, панусю, ніби йдеться про смажену курку на вечерю! Невже нічого не можна зробити?

— Не можна, певно, — сказала пані Сабіна плачучи.

— П'ясти не впадають у відчай , — прошепотіла Маріца, — ми що-небудь придумаємо.

Але й вона також передчувала жахливе. По-перше, навіть якщо Маріца візьме всю провину на себе, зізнавшись у зносинах з дияволом, пані Сабіна, відповідальна за душу власних слуг, буде покарана щонайменше церковним покаянням і всі її будуть зневажати. По-друге, єзуїт Несвіцький, що достеменно знає альковні таємниці багатих польських родин, обов’язково докопається до того, що Маріца доводиться пані Сабіні не лише вірною служницею і щирою приятелькою, а й зведеною сестрою, старим гріхом її вітця. Сама Сабіна про це не здогадувалась, але ставилась до Маріци ледь як не до рівної собі, а русинка допомагала їй не лише застебнути корсет чи розчесати коси. Маріца володіла таємницями Сабіниної душі, тому, схопивши її, інквізитор міг здобути владу над милою шляхтянкою, шантажувати й катувати. Що стосується душевних якостей похмурого єзуїта, то тут у Маріци ілюзій не було: він з цього скористається.