Юлія Мельникова - Львів самотніх сердець

Тієї нещасливої ночі, коли вперта русинка Маріца пішла на здибанку з книгарем Леві, вирядившись в сукню пані Сабіни й начепивши на шию скелет змії, єзуїт Іґнатій Несвіцький довго не міг заснути. Його мордували болісні сумніви, він задихався від злості, очі навідріз відмовлялись заплющуватись. У такі хвилини Несвіцький ладен був розрубати навпіл кожного, хто насмілився б йому завадити, та наразі був сам. Втративши надію на сон, єзуїт вирішив вийти прогулятися сплячим містом.

Рідні галицькі чорти завели патера туди, куди він навідувався й раніше: гарну вуличку, забудовану особняками шляхетних польських родин. Дім, де мешкала пані Сабіна, був не найгарніший, але затишний садок й кущі троянд довкола привертали до цього куточка увагу. Посаджені багато років тому, ще старим садівником її діда, китайські ружі розрослися, затуливши високий кам’яний мур огорожі. На перехожого відразу навалювалися пряні пахощі квітів, а колючі стебла хапали за одежу. Те саме спостигло й суворого ханжу: край його сутани зачепився за колючку. Пробуючи відчепитись, єзуїт Несвіцький нахилився — і те, що він побачив, відволікло його увагу від думки про порвану сутану.

Він знайшов загублений Маріцою амулет. Із виглядом знавця зміїної анатомії Несвіцький підняв скелет, пильно вдивляючись в нього, й швидко визначив: це поворізник [11] Місцева назва отруйної змії. . З усіх змій, що водились у цих краях, поворізник вважався найотруйнішою. Довга, два й більше метрів, біла чи сірувата з фіолетовими смугами, ця гадина вважається таємною помічницею відьми. Без поворізника не обійтися в тих похмурих ритуалах, з якими колегія єзуїтів приречена боротись. Скелет цієї змії, підвішений на чорному шнурку з тонко скрученої овечої вовни, як вважають забобонні селяни, захищає свою власницю від нещасть та вроків. Цікаві справи відбуваються на аристократичній вулиці!

Несвіцький поклав амулет Маріци до кишені й пішов додому. Маріца не відразу зауважила, що зміїний амулет пропав. Допомагаючи як завжди своїй пані вдягтися і причесатися, вона не квапилась, позіхала, усім своїм виглядом демонструючи, що не встигла виспатись уночі.

— Ти сьогодні геть сонна, — зауважила пані Сабіна, коли Маріца впустила на підлогу золоту шпильку. — Напевно, гуляла з кавалером по даху?

— Ні, пані, — збентежилась русинка, — я трохи запізнилась, була в саду, тут, біля трояндового куща.

— І кого ж ти зваблювала, моя хитрунко?

Маріца завагалась. Зізнатися, що вона влаштувала нічне побачення з книгарем Османом Седе, нічого не сказавши про це пані? Але й обманювати господиню теж недобре, правда рано чи пізно випливе назовні.

— Я була з тим, хто подобається вам, пані Сабіно, — ухильно відповіла Маріца, — і він подумав, що до нього вийшли ви. Він нічого не зрозумів, було так темно, ніжно, романтично…

— Навіть не знаю, сварити чи дякувати, — сказала Сабіна, — з одного боку, мені давно хотілось попросити тебе про це, а з іншого…

Але що з іншого, пані Сабіна не встигла договорити. Погляд її впав на шию Маріци. Учора вона була з амулетом! А де ж скелет поворізника?!

…Упродовж найближчих годин Маріца обшукала весь дім, включаючи сад, альтанку, собачі буди, кухню й конюшню, кімнати слуг, каретну. Проте скелета отруйної змійки не знайшла ніде. Перша підозра впала на далматських псів: вони могли підняти згублений талісман, який ще пахнув для чутливих собачих носів зміїним м’ясом, і закопати його. Пані Сабіна звеліла садівнику перерити землю, але скелет не траплявся.

Того дня колегія єзуїтів кипіла. Патер Несвіцький показував усім знайдений кістяк й навіть прочитав імпровізовану лекцію про його значення в чорній магії.

Єзуїти обурювались, примовляючи, що ніколи не стрічались з подібним безчинством. Звичайно, потяг простолюду до язичницьких пережитків, ходіння до ворожок та прості домашні замовляння були добре відомі святим отцям. Та вони й самі у важких випадках не гордували ходити до однієї караїмки, що зчитувала долю на бобах, колоді карт «тарок» і чарівному крузі з поділками. Та зовсім інше, коли містичний амулет, описаний в багатьох чорних книгах, валяється на вулиці, в центрі Львова, у володіннях багатої красуні. У праведному обуренні єзуїти навіть забули свою обіцянку розпочати справу проти раббі Коена, начебто винного в накладанні чарів на графа Ольґерда Липіцького. Згадав про це лише Несвіцький і подумав тут же, що ці справи можна об’єднати в одну, адже всі магічні ритуали в місті проводять за участю євреїв.