Юлія Мельникова - Львів самотніх сердець

Ніщо не віщувало нещастя. Дикторка по радіо обіцяла теплий, трохи вітряний літній день, ближче до вечора ймовірно зливу, тому Мирослав прихопив з собою темно-синю куртку-плащівку з каптуром, а Алік взяв про всяк випадок парасолю. І куртку, і парасолю пізніше знайдуть на різних ділянках цвинтаря, далеко від поспіхом кинутих велосипедів. Приблизно о третій пополудні Мирослав Сунько вийшов з дому, тримаючи велосипед за кермо, як корову за роги, й поїхав. Алік Штанкевич приєднався до нього вже на виїзді зі Стрия: свій ровер він тримав у братовому ґаражі, на околиці міста. Погода стояла чудова, легенький вітерець приємно обдмухував хлопців, машин на трасі було мало, і вони швидко набрали швидкість. Маленькі сірі хмаринки, схожі на ковтуни овечої вовни, самітно тулились в далекому куточку неба, не заважаючи сонцю.

Але, коли Мирослав з Аліком вже від’їхали від Стрия на доволі велику відстань, все раптом перемінилось. За лічені секунди налетіли темні грозові хмари, затуливши небо, повіяв сильний, ледь не ураганний вітер, зірвавши з голови Мирослава нову бейсболку, а в Аліка відірвавши з керма велосипеда брелок. Придорожна пилюка засипала очі. Починалась сильна гроза, десь вдалині загрозливо гуркотіло. Поривом вітру Мирослава скинуло з велосипеда, але, падаючи, він не злякався, і простягнув товаришеві руку. Аліка також трохи не відкинуло вбік, тоді Мирославові вдалося вхопити його за край сорочки і відтягнути від дороги.

Там, в болотистій улоговині, розташувався старовинний, завжди безлюдний єврейський цвинтар. Огорожа в нього була зруйнована, частина високих кам’яних плит впала на ще старіші, але хлопці не мали вибору. Або змокнути й дістати по голові зламаною гіллякою, або сховатися, перечікуючи бурю. Мирослав з Аліком знайшли прихисток між поваленими надгробками. Лежати на них виявилось не надто весело: в живіт впинались випуклі зображення левів, стеблин і загадкових літер, одежу бруднили жаб’ячий слиз і частинки розкришеного похмурого моху. Пахло вогкістю й струхлявілим деревом. Але гроза була несамовита, вода спадала стіною, неподалік били блискавки, поціляючи в дерева чи встромляючись у землю поряд з могилами. Йти було небезпечно.

Виявилось, що небезпечно й залишатися. Зненацька Мирослава осяяло яскраве, не сонячне, а електричне світло — у його серце, розколовши навпіл кам'яну плиту, вдарила блискавка, і він знепритомнів. Алік майже не постраждав, але втратив свідомість.

Обидва отямились лише на третій день в реанімації міської лікарні, куди Мирослава й Аліка доставили селяни, випадково на них натрапивши. Якщо Алік Штанкевич невдовзі виписався, то з Мирославом Суньком сталася пригода, про яку повідомили в декількох медичних часописах.

Прийшовши до тями, він втратив пам’ять і навіть рідну мову. Мирослав не розумів, коли до нього звертались українською, не впізнав батьків. У його тілі оселився хтось чужий, диктуючи хлопчині свої слова, свою волю, свої вчинки. Цей чужий був Шабтай Цві.

Перше, що вимовив Мирослав, викликало шок, він спитав — ейфо ані [15] Де я? ( Івр .) ?

Ніхто не здогадувався, що то за мова і як потрібно йому відповідати.

Вичерпавши всі способи домогтися української мови, лікарі врешті запросили до хворого рабина з Івано-Франківська. Хтось з медичного персоналу — не то санітарка, не то медсестра, сказала, що мова, якою намагається докричатись Мирослав, нагадує іврит.

Поспілкувавшись з потерпілим, рабин підтвердив: хлопець розмовляє сефардським діалектом цієї мови, і при бажанні його можна перекласти.

Порадившись з ізраїльськими спеціалістами, рабин дійшов до висновку, що Мирослав використовує рідкісні, застарілі конструкції, додає чимало турецьких та спотворених грецьких слів, називає дуже складні каббалістичні терміни, що йому незнайомі. На питання, хто він і де знаходиться, Мирослав Сунько відповідав, що його звати Шабтай Цві.

Це настільки виглядало неймовірним, що рабин припустив: від удару блискавки в Мирослава прокинулась родова пам'ять і той згадав мову далеких предків. Проте родичі Мирослава це рішуче заперечили: євреїв серед них не виявилось, а коріння цієї родини — здебільшого польське, іврит Мирослав ніколи не вивчав, друзів євреїв у нього також не було.

Тоді лікарі припустили, що мають справу з безпрецедентною симуляцією зміни свідомості: восени Мирослав Сунько мав іти до війська. Однак приводів прикидатись не було: в червні він подав документи до коледжу і вже був зарахований, а ще раніше, навесні, хлопця визнали непридатним до військової служби. Грати у втрату пам'яті його не випадало: попереду навчання. Дехто допускав гебоїдну шизофренію з нетиповим перебігом, спровокованим електрошоком.