Ольга Токарчук - Правік та інші часи

— Це була дивна людина, — сказала Міся.

— Але він не був божевільним, — швидко докинула дідичівна Попельська. — Мав неспокійний дух. Думаю, що він пережив шок через цю війну та занепад нашого маєтку. Світ після війни так змінився. Батько не зміг себе в ньому віднайти і тому помер. До самого кінця був при пам’яті та незворушний. Я не розуміла цього, думала, йому змішалося все від болю. Знаєш, страшно страждав, нарешті рак охопив усе тіло, а тато, мов дитина, торочив, ніби линяє.

Міся зітхнула й допила рештки кави. На дні склянки застигла бура лава гущі, а її поверхнею гасали сонячні блискітки.

— Заповідав поховати себе з тією дивною скринькою, а ми в метушні приготувань до похорону про це забули… Відчуваю страшні муки сумління через те, що не виконали його волю. Після похорону ми з мамою заглянули в ту скриньку, й знаєш, що там знайшли? Шматок старого полотна, кубики з дерева та різні фіґурки: тварин, людей і предметів, неначе дитяча забавка. Й геть потерту книжечку, якісь незрозумілі дурниці. Висипали ми це з мамою на стіл і не могли повірити, що подібні забавки були для нього такими цінними. Пам’ятаю все, ніби це було вчора: маленькі мідні фіґурки жінок і чоловіків, тварини, деревця, будиночки, палацики, всілякі мініатюрки, от, наприклад, книжечки, завбільшки з маленький ніготь, кавовий млинок із корбочкою, червона поштова скринька, коромисло з відрами — усе майстерно виконане…

— І що ви з цим усім зробили? — запитала Міся.

— Спочатку воно лежало в шухляді, де ми тримаємо альбоми зі світлинами. Потім цим бавилися діти. Це ще десь у хаті, може, серед кубиків? Не знаю, мушу спитатись… Все ще маю почуття провини через те, що ми не поклали того всього до його труни.

Дідичівна Попельська закусила дуби, і її очі знову засклилися.

— Я його розумію, — відгукнулася за мить Міся. — Я мала колись свою шухляду, де були всі найважливіші речі.

— Але ти була тоді дитиною. А він був дорослим чоловіком.

— Але ж Ізидор…

— Може, кожна нормальна родина мусить мати такий запобіжник нормальности, когось, хто візьме на себе всі ті шматки божевілля, які носимо в собі.

— Ізидор не такий, як видається, — промовила Міся.

— Ой, я не мала на увазі нічого поганого… Мій батько також не був божевільним. А може, був?

Міся рішуче заперечила.

— Найбільше, Місю, я боюся, що його дивацтво могло б бути спадковим і перейти на когось з моїх дітей. Але я піклуюся про них. Вони вчаться англійської, і я хочу послати їх до родичів у Францію, щоб побачили трохи світу. Хотіла б, аби вони здобули добру освіту — інформатика, економіка, — десь на Заході, конкретні спеціальності, які щось дають. Мої плавають, грають у теніс, цікавляться мистецтвом і літературою… Сама поглянь: здорові та нормальні діти.

Міся прослідкувала за поглядом дідичівни Попельської й побачила внуків дідича, які якраз повернулися з річки. Вони мали барвисті купальні халати, а в руках тримали акваланги. Галасливо штовхалися в хвіртці.

— Все буде добре, — сказала дідичівна Попельська. — Світ зараз інший, аніж колись. Кращий, більший, світліший. Є щеплення проти хвороб, немає війни, люди живуть довше… Ти теж так думаєш?

Міся заглянула у склянку з кавовою гущею й похитала головою.

«У Сьомому Світі нащадки перших людей мандрували і мандрували разом, аж поки дійшли до мальовничої долини. «А тепер, — сказали вони, — побудуймо собі місто та вежу, що сягне неба, щоб стали ми єдиним народом і не дали Богові розпорошити себе!» Й негайно взялися до роботи, зносячи каміння та використовуючи смолу замість розчину. Постало велетенське місто, посеред якого росла вежа, аж поки знялась так високо, що з її верху було видно те, що є поза Вісьмома Світами. Часом, коли небо було безхмарним, ті, що працювали найвище, підносили руки до очей, аби не засліпило їх сонце, і бачили п’яти Бога та звивини величезного вужа, котрий пожирає час.

Деякі з них патиками намагалися сягнути ще вище.

Бог дивився на них і занепокоєно думав: «Допоки залишатимуться одним народом і говоритимуть однією мовою, вони зможуть зробити все, що спаде їм на думку… Тож перемішаю їхні мови, замкну їх у самих собі й влаштую так, що не будуть вони розуміти одне одного. Тоді повернуть одне проти одного, а мені дадуть спокій». Так Бог і вчинив.

Люди розпорошилися на всі сторони світу та стали одне одному ворогами. Але збереглася в них пам’ять про те, що побачили. А хто раз бачив межі світу, той найболісніше переживатиме своє ув’язнення».