Ольга Токарчук - Правік та інші часи

Поштарка зблідла, побачивши цю адресу. Мовчки подала йому формуляр на рекомендований лист.

— І відразу попрошу бланк на скаргу, — сказав Ізидор.

Це був дуже простий бізнес. Ізидор висилав такий лист раз у місяць. Відомо було, що він не лише не дійде до адресата, але й не покине кордонів навіть повіту. Щомісяця отримував відшкодування за ці листи. Нарешті, вкладав у конверт чистий аркуш. Не було вже сенсу просити проспекти. Це був екстра-заробіток, який Ізидор відкладав у скриньку з-під чаю. На квиток до Бразилії.

Навесні наступного року нишпорки в плащах забрали Ізидора до Ташува. Засвітили лампою в очі.

— Шифр, — промовив один з них.

— Що «шифр»? — запитав Ізидор.

Другий відважив йому доброго ляща.

— Назви шифр. Яким способом шифруєш інформацію?

— Яку інформацію? — здивувавсь Ізидор.

Знову дістав в обличчя, цього разу сильніше. Відчув кров на губі.

— Ми перевірили всіма доступними методами кожне слово, кожний квадратний сантиметр листа й конверта. Розшаровували папір. Перевірили марки. Збільшували кожну в десятки разів. Досліджували під мікроскопом їхні зубчики і склад клею. Аналізували кожну літерку, кожну крапку й кому…

— Але нічого не знайшли, — докинув другий, той, що бив.

— Там немає ніякого шифру, — тихо сказав Ізидор і хусточкою витер кров з-під носа.

Обидва чоловіки розсміялися.

— Ну добре, — почав перший. — Домовмося: почнемо ще раз, спочатку. Ми тобі нічого не зробимо. Напишемо в протоколі, що ти не зовсім нормальний. Таким тебе, зрештою, всі вважають. І відпустимо додому. А ти нам за це розкриєш свій секрет. Де ми допустилися помилки?

— Там нема нічого такого.

Друтий був більш нервовим. Наблизив своє обличчя до Ізидорового. Смердів циґарками.

— Слухай, мудрагелю. Ти вислав двадцять шість листів до «Вільної Європи». В більшості з них були чисті аркуші. Ти грався з вогнем. І догрався.

— Просто скажи, як ти шифрував. І все. Підеш додому.

Ізидор зітхнув.

— Бачу, ви в цьому дуже зацікавлені, але я, справді, не можу вам допомогти. Там не було жодних шифрів. Це були чисті аркуші. Нічого більше.

Тоді другий нишпорка зірвався з крісла і вдарив Ізидора кулаком в обличчя. Ізидор зсунувся з крісла й утратив свідомість.

— Це чокнутий, — сказав перший.

— Запам’ятай, приятелю, що ми тобі ніколи не дамо спокою, — процідив другий, масажуючи свій кулак.

Ізидор був затриманий на сорок вісім годин. Потім прийшов охоронець і мовчки відчинив перед ним двері.

Цілий тиждень Ізидор не сходив зі свого горища. Перерахував гроші в скриньці й переконався, що має там справжнє багатство. Хоча не знав, скільки може коштувати квиток до Бразилії.

— Кінець листам, — сказав він сестрі, зайшовши до кухні. Міся усміхнулася й зітхнула з полегшенням.

Час тварин — теперішнє.

Лялька — це руда, кудлата сука. Вона має карі очі, які часом світяться червоно. Лялька найбільше любить Місю, тому завжди намагається тримати її в полі свого рудого зору. Тоді все на своїх місцях. Лялька ходить за Місею до криниці, в садок, виходить з нею на Гостинець, аби глянути на світ. Не випускає Місю з обіймів своїх очей.

Лялька не мислить так, як мислить Міся чи інша людина. В цьому розумінні між Лялькою та Місею пролягає прірва. Адже мисленню потрібне поглинання часу, вбирання в себе минулого, теперішнього, майбутнього та їхніх постійних перетворень. Час працює всередині людського розуму. Нема його ніде зовні. В малому собачому мозку Ляльки немає такої дурниці, такого органу, котрий би фільтрував припливи часу. Тож Лялька мешкає в теперішньому. Тому коли Міся вдягається й виходить, Ляльці здається, що вона відходить назавжди. Назавжди щонеділі йде до костьолу. Назавжди спускається до погреба по картоплю. Зникаючи з поля зору Ляльки, вона зникає назавжди. Ляльчин смуток тоді безмежний, сука кладе морду на землю й страждає.

Людина запрягає в своє страждання час. Страждає з приводу минулого і тягне страждання в майбутнє. Таким чином творить розпач. Лялька страждає лише тут і зараз.

Людське мислення нерозривно пов’язане з поглинанням часу. Це різновид удушення. Лялька сприймає світ як статичні образи, що їх намалював колись Бог. Для тварин Бог — це маляр. Він розгортає перед ними світ у вигляді панорамних картин. Важливість цього малюнку міститься в запахах, дотиках, смаках, відлуннях, у яких не криється жодний сенс. Люди часом відчувають щось подібне в снах. Однак наяву потребують сенсу, бо ж вони — в’язні часу. Тварини снять безперервно й марно. Пробудженням з цього сну для них є смерть.