Ольга Токарчук - Правік та інші часи

Лялька живе образами світу. Бере участь в образах, які творять своїм розумом люди. Коли Міся каже «ходім» і бачить, що Лялька махає хвостом, то думає, що Лялька розуміє її слова, наче людина. А Лялька махає хвостом не на слово, не на поняття, а на образ, який народжується з Місиного розуму. В цьому образі є очікування руху, пейзажів, що змінюють один одного, хвилювання трави, Вольська дорога, що провадить до лісу, гра коників-стрибунців та шум річки. Лялька, коли лежить і вдивляється в Місю, бачить образи, які мимоволі творить людина. Бувають візії, переповнені смутком чи гнівом. Такі образи навіть більш виразні, адже в них пульсує несамовитість. Лялька тоді безборонна, бо ж не має в собі нічого такого, що вберегло б її від занурення в ці чужі, похмурі світи, не має жодних магічних, охоронних кругів ідентичности, не має забезпеченого потужною енергією «я». Тож підкоряється їм. Це тому пси визнають людину за свого господаря. Тому найпідліша людина може відчувати себе зі своїм псом героєм.

Здатність переживати емоції нічим не відрізняє Ляльку від Місі.

Емоції тварин навіть чистіші — їх не каламутить жодна думка.

Лялька знає, що є Бог. Бачить його безперервно, однак не так, як люди, а лише в окремих моментах. Лялька відчуває його запах серед трав, бо її не відділяє від Бога час. Тому Лялька має в собі таку довірливість до світу, якої не має жодна людина. Схожу довірливість мав у собі Господь Ісус, коли висів на хресті.

Одразу ж після закінчення навчального року дідичівна Попельська, та сама, яка ходила колись парком з великим псом, привозила до Правіка своїх дітей і дітей своїх братів. Міся готувала для них три кімнати нагорі, а якщо була така потреба, то й кімнату внизу. Отож, десь наприкінці червня вимріяний пансіонат Павла Боського починав працювати на повних обертах.

Онуки дідича Попельського були дорідні й галасливі. Властиво, нічим не нагадували свого діда. І, як це завжди буває в хороших родинах, були серед них самі хлопці і тільки одна дівчинка. Ними займалася няня, щороку та ж сама. Няня мала ім’я Сюзана.

Дітлахи цілими днями просиджували біля річки в місці, що називалося Водоскид, куди приходила молодь з цілої околиці купатися в Чарній. Дідич Попельський поставив колись на річці шлюзові заставки і реґулював ними подачу води до ставків. Тепер ставків уже не було, але майстерне маніпулювання заставками дозволяло створити влітку затоку та метровий водоспад. Дід Попельський, напевно, не припускав, що принесе своїм нащадкам таку втіху.

Дітлахи поверталися на обід, який Міся часто подавала в садок під дерева. Після обіду вони знову йшли до річки. Ввечері Сюзана організовувала гру в карти, в «держави-міста» або в щось інше, аби лиш було тихо. Інколи Місин син Вітек, не набагато старший за них, розпалював їм за гіркою вогнище.

Щороку в ніч на Йвана Купала онуки дідича Попельського вибиралися до лісу за цвітом папороті. Це перетворилося на ритуал, а якогось року няня Сюзана дозволила їм піти самим. Онуки дідича скористалися нагодою й нишком купили в Єшкотлі пляшку дешевого вина. Прихопили з собою канапки, пляшки лимонаду, солодощі та ліхтарики. Вони сиділи на лавці у дворі та чекали, коли нарешті смеркне. Сміялися й галасували, раділи, пам’ятаючи про сховану пляшку.

Онуки дідича Попельського притихли лише в лісі, не тому, що зіпсувався настрій, а тому, що ліс у темряві здавався могутнім і страшним. Відважно хотіли йти на Воденицю, однак темрява стримала їхні заміри. Водениця була місцем, заселеним духами. Вирішили піти у вільшину, туди, де росте найбільше папороті. Вип’ють вина і запалять заборонену циґарку, як селюки з Правіка.

Діти йшли до берега вервечкою, тримаючись одне за одного.

Було так темно, що витягнуті наперед руки ледь маячіли в мороці. Лише небо здавалося світлішим од довкілля, сповитого темрявою, — подірявлена зорями велич небесного друшляка.

Ліс поводив себе, як тварина, що хоче налякати, — стрясав на них росу, випускав сов, наказував зайцям зненацька зірватися з-під їхніх ніг.

Дітлахи ввійшли в вільшину і навпомацки зробили собі бенкет. Зажевріли вогники циґарок. Вино, яке пили з шийки вперше в житті, додавало відваги. Потім вони розбіглися між папороттю, аж поки котресь із них знайшло щось блискуче. Шумів потурбований ліс. Той, хто знайшов, покликав інших. Був схвильований.

— Здається, є, здається, є, — повторював він.

Серед сплетених кущів ожини, у вільгості листя папороті мерехтіло щось срібне. Діти розгорнули палицями лапате листя й у світлі ліхтариків побачили консервну бляшанку. Той, хто її знайшов, був розчарований, він підчепив її палицею і шпурнув далеко в кущі.