Ольга Токарчук - Правік та інші часи

Щопонеділка Стася Папужиха вибиралася на ярмарок до Ташува. Цього дня автобуси були такі переповнені, що минали зупинку в лісі. Отож Стася ставала на узбіччі й зупиняла попутні машини. Спершу «сиренки» та «Варшави», пізніше великі та малі «фіати». Незграбно залізала досередини, а розмова з водієм починалася завжди в один і той самий спосіб:

— Чи ви знаєте Павла Боського?

Бувало, водій знав.

— То це мій брат. Він — інспектор.

Водій обертавсь до неї і дивився з підозрою, тож вона повторювала:

— Я сестра Павла Боського.

Він не вірив.

Стася на старість розповніла та змаліла. Її й так завжди масивний ніс став ще більшим, а очі втратили блиск. Ноги понабрякали, тож вона взувала чоловічі сандалі. З колись красивих зубів залишилося лише два. Час не був прихильним до Стасі Папужихи, й важко було дивуватися тому, що водії не хотіли повірити, начебто вона сестра інспектора Боського.

Одного такого ярмаркового понеділка її зачепила машина. Стася оглухла. Невгамовний шум у голові заглушив звуки світу. Часом у цьому шумі з’являлися якісь голоси, уривки музики, та Стася не знала, звідки вони, — чи пробиваються до неї ззовні, чи плинуть з неї самої. Вона дослухалася до них, латаючи шкарпетки і безкінечно переробляючи Місині речі.

Вечорами вона охоче ходила до Боських, надто влітку, коли в них бувало весело. Нагорі мешкали дачники з дітьми та онуками. Виносили в садок стіл і пили горілку. Павел витягав скрипку, і його діти відразу ж брали свої інструменти: Антек — акордеон, Аделька, — перед тим як поїхала, — скрипку, Вітек — контрабас, Ліля й Мая — гітару та флейту. Павел подавав знак смичком, і всі починали ритмічно рухати пальцями, погойдувалися та вибивали ногою ритм. Завжди починали з «Сопок Маньчжурії». Стася впізнавала музику за їхніми обличчями: при «Сопках Маньчжурії» в рисах дітей з’являвся на мить Міхал Небеський. «Хіба таке можливо, — замислювалася вона, — щоб небіжчики й далі жили в тілах своїх онуків?» І чи вона також так житиме в обличчях Янкових дітей?

Стася Папужиха тужила за сином, який після школи залишився в Шльонську. Приїжджав рідко й щоразу, як його батько, казав Стасі чекати й чекати на нього. Раннім літом вона готувала для нього кімнату, та він не хотів залишатися, як Павлові діти, до кінця канікул. Їхав через кілька днів і забував забрати з собою соки, які вона робила для нього цілий рік. Однак брав гроші, які мати заробляла на горілці.

Стася проводжала сина до зупинки на Кельцькому шосе. Там лежав камінь, Стася піднімала його й просила:

— Поклади сюди руку. Матиму пам’ятку про тебе.

Янек неспокійно озирався, потім дозволяв, аби під каменем на роздоріжжі залишився на рік відбиток його долоні. Згодом, на Різдво Христове та Великдень, надсилав листи, які починалися завжди однаково: «Передусім повідомляю, що я здоровий, чого й Вам бажаю».

Його побажання не мали сили. Пишучи, Янек, напевно, думав про щось інше. Якось узимку Стася раптом захворіла й, перш ніж швидкій допомозі пощастило пробитись через снігові замети, померла.

Янек приїхав запізно, тоді, коли засипали могилу й усі вже розійшлись. Пішов до хати й довго розглядався. Всі ці слоїки з соками, ситцеві фіранки, плетені накидки та коробочки, зроблені з листівок, які він висилав мамі на свята та іменини, не мали для нього цінности. Меблі роботи діда Боського були грубі й зовсім не пасували до сучасних полірованих секцій. Філіжанки були надщерблені й з повідбиваними вушками. Сніг удирався до хати через щілини в дверях. Янек замкнув хату й пішов віддати ключ вуйкові.

— Я не хочу ані цієї хати, ані чогось, що походить з Правіка, — сказав Павлові.

Повертаючись Гостинцем на автобусну зупинку, він постояв над каменем і після хвилинного вагання зробив те ж саме, що й кожного року. Цього разу втиснув долоню глибоко в холодну, напівзамерзлу землю і тримав її там, аж поки від холоду здубіли пальці.

Ізидор рік у рік дедалі більше усвідомлював, що ніколи не виїде з Правіка. Згадував межу в лісі, той невидимий мур. Ця межа була для нього. Можливо, Рута вміла її перейти, та він не мав ані сили, ані бажання.

Дім порожнів. Лише влітку оживав завдяки дачникам, а тоді Ізидор взагалі не полишав горища. Боявся чужих людей. Останньої зими до Боських часто приїжджав Уклея. Він зістарівся і ще більше розповнів. Мав сіре, запухле обличчя та почервонілі від горілки очі. Сідав за стіл, мов гора зіпсутого м’яса, і своїм хрипким голосом безкінечно хвалився. Ізидор його ненавидів.