Ольга Токарчук - Правік та інші часи

Уклея, напевно, відчував це, а позаяк був щедра душа, як той чорт, то зробив Ізидорові презент — подарував йому Рутині світлини. Був це подарунок з підтекстом: Уклея вибрав тільки ті фотографії, на яких Рутине оголене тіло, пошматоване чудернацьким освітленням, накривали купи його тіла. Лише на кількох з них було видно жіноче обличчя — роззявлений рот, прилипле до щік, мокре від поту волосся.

Ізидор мовчки перебрав світлини, поклав їх на стіл і пішов нагору.

— Нащо ти показав йому ці знімки? — ще почув голос Павла.

Уклея вибухнув сміхом.

Відтоді Ізидор перестав сходити вниз. Міся виносила на горище їжу й сідала біля нього на ліжку. Вони мовчали якусь мить, після чого Міся зітхала та поверталася на кухню.

Ізидорові не хотілося вставати. Добре було лежати й дивитися сни. А снилося йому ввесь час одне й те ж — величезний простір, наповнений геометричними фіґурами: матові багатогранники, прозорі піраміди та циліндри, що переливалися всіма веселковими барвами. Вони пливли над просторою площиною, яку можна було б назвати землею, коли б не те, що не було над нею неба. Замість неба зяяла велика чорна діра. Її розглядання заколисувало страх.

У сні панувала тиша. Навіть коли потужні брили терлись одна об одну, це не супроводжувалося жодним скреготом, жодним шелестом.

У цьому сні не було Ізидора. Був лише якийсь чужий споглядач, свідок подій його життя, який жив в Ізидорові, та ним не був.

Після такого сну в Ізидора боліла голова, й він мусив боротися зі схлипуванням, яке взялося невідомо звідки й назавжди замешкало в його горлі.

Одного разу до нього прийшов Павел. Сказав, що збираються грати в садку і щоб він зійшов до них. Розглядався по горищі з повагою.

— А в тебе тут непогано, — буркнув він.

Зима товаришувала з Ізидоровим смутком. Коли дивився на голі поля і сіре вологе небо, йому постійно пригадувався один і той самий краєвид, який він колись побачив завдяки Іванові Мукті — образ світу без жодного значення та сенсу, без Бога. Нажаханий, Ізидор кліпав повіками — так сильно хотів назавжди витерти з пам’яти це видіння. Та образ, живлений смутком, мав тенденцію до розростання, огортав тіло та душу. Ізидор дедалі частіше відчував себе старим, боліли кістки на кожну зміну погоди — світ знущався над ним усіма можливими способами. Ізидор не знав, що з собою робити, куди сховатися.

Це тривало кілька місяців, аж поки в ньому прокинувся інстинкт, і Ізидор постановив собі рятуватися. Коли вперше з’явився на кухні, Міся розплакалась і довго тулила його до свого фартуха, що пах обідом.

— Ти пахнеш, як мама, — сказав він.

Тепер раз у день він повільно спускався вузькими сходами вниз і бездумно підкладав хмизу в вогонь. У Місі завжди збігало чи молоко, чи юшка, й той знайомий безпечний запах повертав Ізидорові досі такий порожній світ. Він брав собі що-небудь попоїсти і, бурмочучи під ніс, повертався нагору.

— Нарубав би ти дров абощо, — кидала йому вслід Міся.

Ізидор брався за сокиру з удячністю, виповнив дровами всю дровітню.

— Припинив би ти рубати ті дрова, — сердилася Міся.

Отож він вийняв із коробки Іванів бінокль і зі своїх чотирьох вікон розглядав увесь Правік. Дивився на схід і бачив будинки Ташува на обрії, а перед ними — ліси й толоки над Бялкою. Бачив Нехцялову, яка мешкала в Фльорентинчиній хаті, бачив, як доїть на луці корів. Дивився на південь, де каплиця Святого Роха й молочарня, на міст, що вів до містечка, й на якусь машину, що застряла серед дороги, й на листоношу. Потім переходив до західного вікна — бачив Єшкотлє, Чарну, Ріку, дахи терема, вежі костьолу й дім престарілих, що постійно розбудовувався. Нарешті йшов до північного вікна і живився просторами лісу, які перетинала стрічка Кельцького шосе. Бачив ті самі краєвиди кожної пори року — білі й засніжені, зелені весняні, кольорові літні та вицвілі осінні.

Це тоді Ізидор відкрив, що більшість важливих речей на світі чотирикратні. Він взяв аркуш сірого паперу і намалював олівцем таблицю. Таблиця мала чотири колонки. В перший рядок Ізидор написав:

Захід Північ Схід Південь.

А зразу після цього додав:

Зима Весна Літо Осінь.

І здалося йому, що він написав кілька перших слів якогось надзвичайно важливого речення.

Це речення мусило мати величезну міць, бо тепер усі Ізидорові відчуття налаштувалися на вишукування чотирикратностей. Він шукав їх у себе на горищі, але й на городі, коли йому казали прополоти огірки. Знаходив їх у щоденній праці, в різних речах, у своїх звичках і в казках, які пригадував з дитинства. Відчував, що видужає, що вийде з придорожніх хащів на пряму дорогу. Хіба все не починає ставати зрозумілим? Хіба не достатньо трохи напружити розум і пізнати порядок, доступний для огляду, варто лише глянути?