Ольга Токарчук - Правік та інші часи

Вони розмовляли про дітей, садки та приготування їжі. Але бувало також, що Місю розбирала допитливість.

— Як тобі живеться без чоловіка? — питала вона.

— Я ж маю Янка…

— Знаєш, про що я кажу.

Стася не знала, що відповісти. Колотила ложечкою каву.

«Погано живеться без чоловіка», — думала ввечері в ліжку. Стасині груди і живіт хотіли пригорнутися до чоловічого тіла, твердого й пропахлого працею та сонцем. Стася скручувала подушку і обіймала її, неначе це було чиєсь тіло. Так засинала.

В Правіку не було крамниць. Усі закупи робилися в Єшкотлі, й Стасі дещо спало на думку. Позичивши в Місі сто злотих, вона купила кілька пляшок горілки та шоколад. Згодом пішло само. Завжди траплялося так, що хтось увечері потребував півлітра. Часом виникало бажання випити із сусідом під липою. Люди з Правіка швидко зрозуміли, що Стася Папужиха має пляшку й перепродує її не набагато дорожче, ніж у крамниці. Жінці купляли шоколадку, щоб не сердилась.

Так Стася розкрутила свою торгівлю. Брат Павел дорікав сестрі за це, але потім сам посилав до неї Вітека по пляшку.

— Ти знаєш, що за це світить? — питав він з нахмуреними бровами, та Стася була впевнена, що коли б, не дай Боже, щось сталося, то брат же мав знайомства й не дозволив би її скривдити.

Незабаром вона почала ходити по товар до Єшкотля двічі-тричі на тиждень. Розширила також асортимент. Мала пекарський порошок, ваніль — речі, котрих може раптом забракнути кожній господині при суботній випічці. Мала циґарки різних сортів, оцет й олію, а за рік, придбавши собі холодильник, почала закуповувати також масло й маргарин. Усе тримала в прибудові, яку так само, як і все на обійсті, збудував батько. Там стояли холодильник та диван, на якому спала, там була кахляна піч, стіл і полички, зашторені вицвілим ситцем. У хаті не мешкала, відколи Янек поїхав на науку в Шльонськ.

Незаконний продаж алкоголю, так офіційною мовою називалася Стасина торгівля, надзвичайно розширив її товариство. До неї приходили різні люди, часом навіть з Єшкотля та Волі. У неділю вранці приїжджали на велосипедах вимучені похміллям робітники, що працювали в лісі. Одні купляли півлітра, інші — чвертку, ще інші просили сто грамів на місці. Стася наливала їм сто грамів і на закуску задурно частувала солоним огірком.

Якогось дня до Стасі зайшов і молодий лісник. Була спека, отож вона запропонувала йому сісти та випити води з соком. Він подякував і одним духом перехилив дві склянки.

— Що за чудовий сік! Це ви самі робили?

Стася підтакнула і, невідомо чому, в неї затріпотіло серце. Лісник був красивий чоловік, хоча ще дуже молодий. Замолодий. Не був він високий, однак кремезний. Мав гарні чорні вуса й жваві карі очі. Стася дбайливо загорнула йому пляшку в газету. Потім лісник прийшов знову, і знову вона почастувала його соком. Потеревенили трохи. А ще пізніше, якогось вечора, постукав, коли вона вже була роздягалася спати. Прийшов напідпитку. Стася швидко вдягла сукню. Цього разу він не хотів пляшки навинос. Хотів випити. Вона налила йому чарку, а сама сіла на краєчок дивана й дивилася, як він випиває горілку одним духом. Лісник дістав циґарку і роззирнувся по прибудові. Кашлянув, ніби хотів щось сказати. Стася відчула, що це незвичайна мить. Витягла ще одну чарку й налила обидві по самі вінця. Підняли чарки, й цокнулися. Лісник випив і останніми краплями бризнув на підлогу. Потім несподівано поклав руку на Стасине коліно. Від одного його дотику її огорнули якісь слабощі, аж вона відкинулася назад і лягла горілиць на диван. Лісник вклався на неї і почав цілувати шию. Тоді Стася подумала, що має на собі старий і латаний бюстгальтер і розтягнуті труси, тож коли він цілував її, сама зсунула з себе те й те. Лісник вдерся в неї нестримно, і це були найкращі хвилини, які Стася пережила в своєму житті.

Коли було по всьому, боялася під ним ворухнутись. Він піднявсь і, не дивлячись на неї, застебнув штани. Буркнув щось і рушив просто до виходу. Бачила, як він незграбно морочиться з замком, тоді вийшов і навіть не причинив по собі двері.

Відколи Ізидор навчився читати й писати, його полонили листи. Він збирав їх у коробку з-під черевиків — усе, що надходило до Боських. Найбільше було офіційних листів, їх розпізнавалося за «Гр.» чи «Тов.» на конверті. Їхні нутрощі рясніли таємничими скороченнями: «і т. д.», «і т. п.», «та ін.». У коробці лежало також багато листівок — чорно-білі панорами Татр, чорно-біле море — щорічно з тими ж самими текстами: «Гарячі вітання з Криніци» або «Сердечно здоровимо з Високих Татр», або «Веселих Свят і щасливого Нового Року». Ізидор вряди-годи витягав цю постійно збільшувану колекцію і розглядав, як блякне чорнило, як смішно далекими робляться дати. Що сталося з «Різдвом 1948»? З «20 грудня 1949»? З «Криніца, серпень, 51»? Що означає те, що минулося? Чи воно минулось так само, як зображення, котре залишаєш по собі, пішовши, але котре все ж таки ввесь час десь перебуває й існує для інших очей? Чи, може, час воліє стирати за собою сліди, перетворює в порох минуле і знищує його без вороття?