Ольга Токарчук - Правік та інші часи

І тоді, не без певного почуття вини, він побачив його в рамцях голубника в образі жінки. Богині, чи як її там назвати. Це принесло полегшення. Він молився до неї з легкістю, якої ніколи перед цим не відчував. Говорив до неї, як до мами. Тривало це певний час, та врешті з цією молитвою почала з’являтися невиразна тривога, яка відгукувалася в тілі хвилями тепла.

Бог був жінкою, могутньою, великою, вологою та паруючою, неначе земля навесні. Богиня існувала десь у просторі, подібна до грозової хмари, наповненої водою. Її могутність була гнітюча й нагадувала Ізидорові дитяче випробовування, котрого він боявся. Щоразу, коли звертавсь до неї, вона відповідала йому увагою, яка затикала йому рот кляпом. Далі Ізидор уже не міг молитися, молитва втрачала будь-який сенс: від Богині нічого не можна хотіти, її можна лише вбирати в себе, дихати нею, можна в ній розчинятися.

Якогось дня, коли Ізидор удивлявся в свій квадратик неба, його осяяло. Він зрозумів, що Бог не є ані чоловіком, ані жінкою. Спізнав це, коли вимовляв слово «Боже». В цьому слові було розв’язання проблеми статі Бога. «Боже» звучало так само, як «сонце», як «місце», як «поле», як «море», як «повітряне», як «хлібне», як «темне», «світле», «холодне», «тепле»… Ізидор з хвилюванням повторював віднайдене боже ім’я і за кожним кроком розумів дедалі більше й більше. Отож, Боже було молоде, а водночас існувало від початку світу, а то й раніше (бо «Боже» звучить так само, як «завше»), було необхідне для всякого життя (як «їстівне»), перебувало в усьому («повсюдне»), однак коли робив спроби його віднайти, не було його ні в чому («ніде»). Боже було повне любови й радости, але й бувало жорстоке та грізне. Мало в собі всі особливості, атрибути, котрі присутні в світі, і набирало форм будь-якої речі, події, будь-якого часу. Творило й нищило або дозволяло, щоб створене знищувалося само. Було непередбачуване, наче дитина, наче хтось навіжений. Певним чином було подібне до Івана Мукти. Боже існувало в такий очевидний спосіб, що Ізидор дивувався, як він міг колись не усвідомлювати цього.

Це відкриття принесло йому справжню полегшу. Коли він про це думав, то десь усередині його пушив сміх. Ізидорова душа хихотіла. Він перестав також ходити до костьолу, що викликало схвалення зятя Павла.

— Не думаю, однак, що тебе приймуть до партії, — сказав Павел якось за сніданком, щоб розвіяти можливі шваґрові надії.

— Павле, молочний суп не можна гріти, — зауважила Міся.

Бо Ізидор десь думав і про партію, й мав ходіння до костьолу. Тепер він потребував часу для думання, спогадів про Руту, часу для читання, для вивчення німецької, для писання листів, колекціонування марок, для вдивляння в кватирку свого голубника й повільного, лінивого передчування порядку всесвіту.

Старий Боський збудував дім, але не викопав колодязя, тому Стася Папужиха змушена була ходити по воду до брата. Брала на плече дерев’яне коромисло й чіпляла на нього відра. Коли йшла, відра ритмічно рипіли.

Папужиха витягала з колодязя воду й крадькома розглядалась. Бачила постіль, що провітрювалася, — пухкі перини на паркані. «Зовсім не хотіла б мати таких перин, — думала Стася. — Вони надто паркі, та й пір’я збивається в ногах. Волію свої, вбрані в полотно, легкі ковдри». Холодна вода з відер розливалася на її босі ноги. «Не хотіла б таких великих вікон. Скільки це ж треба їх мити! Ані тюлевих фіранок — нічого крізь них не видно. Не хотіла б стільки дітей, а черевики на високих підборах шкодять ногам…»

Міся мусила чути рипіння коромисла, бо виходила на ґанок і гукала Стасю до хати. Стася лишала відра на бетонній стежці й уходила до кухні Боських, де завжди пахло збіглим молоком та стравою. Сідала на стільчик біля печі, ніколи в крісло. Міся розганяла дітей і бігла під сходи. Завжди виносила звідти щось корисне: штани для Стасиного сина Янка, дитячий светр, черевики, з яких виріс Антек. Місині дарунки Папужиха мусила переробляти — були замалі. Але вона любила шити в ліжку, прокинувшись. Тож додавала клинчики, вставки, шлярки. Розпорювала виточки.

Міся пригощала Стасю кавою. Кава була добре варена, мала густу пінку, на якій хвильку лежав цукор, перш ніж опадав на дно. Стася не могла надивитися на зграбні Місині пальці, коли та сипала зерна в млинок, а потім крутила корбочкою. Нарешті шухлядка млинка наповнювалась, а кухнею ширився запах свіжозмеленої кави. Стася любила цей запах, але кава здавалася їй гіркою й несмачною, тож вона сипала у склянку кілька ложечок цукру, аж поки солод перемагав гіркоту. Дивилася спідлоба, як Міся смакує каву, як колотить її ложечкою, як бере склянку двома пальцями й підносить до губ. А потім робила так само.