Ольга Токарчук - Правік та інші часи

Вони лежали в своєму подвійному ліжечку непритомні від лихоманки; ідентичне, подвійне дитяче страждання. Прийшов лікар і наказав загорнути їх у мокрі простирадла, щоб збити жар. Потім забрав свого саквояжа й пішов, але біля хвіртки сказав Павлові, що на чорному ринку можна дістати антибіотик. Це слово звучало магічно, як жива вода з казок, тож Павел сів на мотоцикл. У Ташуві дізнався про смерть Сталіна.

Брів розмоклим снігом до Уклеї, та не застав нікого вдома, тож пішов на ринок, до парткому побалакати з Відиною. В його секретарки були запухлі від сліз очі, й вона рішуче сказала, що секретар не приймає. Павел вийшов і безпорадно зароззирався. «Хтось уже помер, і хтось ще помре, Ташув повен смерти», — подумав він. Йому спало на думку піти та й просто-на-просто напитись. Зараз, не гаючись. Ноги самі занесли його в ресторацію «Затишшя», й він одразу пішов до шинквасу, за яким хизувалась осиною талією та величезними грудьми Бася. В густе волосся вона вплела шматок мережива.

Павел мав бажання зайти за шинквас, аби притулитися до її пахучого декольте. Вона налила йому сто грамів і запитала:

— Чув, що сталося?

Павел ковтнув горілку одним духом, а Бася підсунула йому тарілку з оселедцем у сметані.

— Мені потрібен антибіотик. Пеніцилін. Знаєш, що це таке?

— Хто хворий?

— Мої доньки.

Бася вийшла з-за шинквасу й накинула на плечі пальто. Повела Павла вуличками вниз, до річки, між малі будиночки, що позалишалися від євреїв. Її сильні ноги в нейлонових панчохах перескакували через розмоклі купки кизяків. Біля одного з таких будиночків вона наказала йому зачекати. Повернулась через хвилину й назвала суму. Приголомшливу. Павел дав їй банкноти, скручені руркою. За мить тримав у руці маленьку коробочку, з напису на якій зрозумів лише слова: made in United States .

— Забіжиш до мене? — спитала Бася, коли Павел сів на мотоцикл.

— Не зараз, — сказав він і поцілував у губи.

Вввечері в близнючок угамувався жар, а наступного дня вони зовсім видужали. Міся вимолила в Матері Божої Єшкотльовської, Королеви Антибіотиків, це несподіване одужання. Вночі після того, як перевірила, чи лобики в доньок холодні, залізла під ковдру й притулилася до чоловіка всім тілом.

Обабіч Гостинця, котрий провадить від Єшкотля аж до Кельцького шосе, ростуть липи. Так само росли вони на початку, так само ростимуть і в кінці. Мають грубі стовбури та коріння, яке сягає глибоко в землю, а там — основа всього живого. Взимку їхні могутні крони кидають на сніг гострі тіні й визначають години короткого дня. Навесні липи випускають мільйони зелених листочків, які доносять до землі сонце. Влітку їхні запашні квіти приваблюють хмари комах. Восени липи додають червені та бронзи всьому Правікові.

Липи, як і всі рослини, живуть вічним сном, початок якого коріниться в їхньому насінні. Сон не росте, не розвивається водночас із ними, він завжди однаковий. Дерева ув’язнені в просторі, але не в часі. Від часу їх увільнює сон, а він — вічний. Не ростуть у ньому відчуття, як у сні тварин, не народжуються образи, як у сні людей.

Дерева живуть посередництвом матерії, посередництвом прибування соків із земних глибин та звернення листя до сонця. Душа дерева відпочиває після багатобуттєвих мандрівок. Дерево пізнає світ лише завдяки матерії. Буревій для дерева — це тепло-холодний, ліниво-ґвалтівний струмінь. Коли він надходить, увесь світ перетворюється на буревій. Для дерева немає світу перед буревієм і після буревію.

У змінах пір року дерево не знає, що існує час і що ці пори настають одна за одною. Для дерева всі чотири якості існують водночас. Частину зими становить весна, частину літа — осінь. Частиною спекотного є холодне, частиною народження — смерть. Вогонь — це частина води, а повітря — частина землі.

Деревам люди здаються вічними — одвічно проходять вони крізь тінь лип на Гостинці, ні застиглі, ні рухомі. Для дерев люди існують вічно, але означає це те ж саме, мовби й не існували вони ніколи.

Гупання сокири, гуркіт грому порушують вічний сон дерев. Те, що людина називає їхньою смертю, — це тільки хвилинна перешкода сну. У тому, що людина називає смертю дерев, є наближення до неспокійного існування тварин. Адже шо ясніша, що живіша свідомість, то більше в ній страху. Однак дерева ніколи не досягнуть королівства неспокою тварин та людей.

Коли дерево всихає, його сон, без значень і вражень, перебирає інше дерево. Тому дерева ніколи не вмирають. У незнанні, що існуєш, — визволення від часу та смерти.