Ольга Токарчук - Правік та інші часи

Нарешті старий Боський помер. Павел задрімав над ранок, а коли прокинувся за годину, то побачив, що батько не дихає. Дрібне тіло старого зів’яло, мов порожній мішок. Не було сумніву, що нема в ньому вже нікого.

Однак Павел не вірив у безсмертну душу, тому цей вигляд здався йому страшним. Його охопив жах від того, що незабавом сам перетвориться на такий мертвий кавалок. З його очей потекли сльози.

Стася поводилася напрочуд спокійно. Показала Павлові труну, яку зробив собі батько. Труна стояла в стодолі, зіперта до стіни. Віко мала з ґонтів.

Тепер Павел мусив зайнятись похороном і — хотів того чи ні — йти до парафіяльного ксьондза.

Преподобний отець зустрів його на подвір’ї коло машини, запросив у холодну похмуру канцелярію, де всівся за письмовим столом, що блищав поліровкою. Він довго шукав відповідної сторінки в церковній книзі і старанно вписав туди дані старого Боського. Павел стояв біля дверей, а позаяк не любив почуватися прохачем, то сам підійшов до крісла біля столу та сів.

— Скільки це коштуватиме? — запитав він.

Парафіяльний ксьондз відклав ручку й уважно подивився на нього.

— Я багато років не бачив тебе в костьолі.

— Перепрошую, та я невіруючий.

— Твого батька також важко було зустріти на відправах.

— Він ходив на пастерки.

Парафіяльний ксьондз зітхнув і піднявся. Почав проходжуватися по канцелярії, поляскуючи пальцями.

— О Боже, — сказав він, — на пастерки. Це замало як на доброго католика. «Пам’ятай день святий святкувати» — так написано чи ні?

— Я не знаюся на цьому.

— Якщо б упродовж останніх десяти років небіжчик був на кожній недільній відправі та давав на тацю горезвісний злотий, знаєш, скільки б назбиралося?

Парафіяльний ксьондз якусь мить рахував подумки, а потім сказав:

— Похорон коштуватиме дві тисячі.

Павел відчув, як у голову вдаряє кров. Побачив усюди червоні цяточки.

— То до гузна мені це все, — сказав він і підхопився з крісла.

За мить Павел був біля дверей і взявся за клямку.

— Ну добре, Боський, — почулося від столу. — Хай буде двісті.

Померши, старий Боський опинився в Часі Померлих. Якимось робом цей час належав цвинтареві в Єшкотлі. На цвинтарному мурі була плита, на якій незугарно висічено:

Померши, Боський відразу ж збагнув, що допустився помилки: помер погано, не насправжки, помилився в умиранні й буде змушений пережити все це ще раз. Він зрозумів також, що його смерть — це сон, достоту, як і життя.

Час Померлих ув’язнював у собі тих, котрі наївно вважали, нібито смерти не треба вчитися, тих, котрі обмивали смерть як екзамен. А що більше світ просувався вперед, що більше вихваляв життя, що міцніше прив’язував до нього, то більший тлум панував у Часі Померлих і то гамірнішими ставали кладовища. Бо ж лише тут небіжчики поволі отямлювались після життя й виявляли, що змарнували відведений їм час. Після смерти вони розкривали таємницю життя, та це відкриття було даремним.

Рута готувала на свята біґос і вкинула до нього дрібку кардамону. Кинула кардамон через те, що його зернятка були красиві — мали ідеальну форму, пахли й чорно блищали. Навіть їхня назва була красивою. Звучала, як назва далекої країни, — королівство Кардамон.

У біґосі кардамон утратив чорний блиск, зате капуста пройнялася його духом.

Рута чекала на чоловіка в свят-вечір. Вона сіла на ліжко та фарбувала нігті. Потім витягла з-під ліжка німецькі газети, що їх приносив додому Уклея. Найбільше їй подобалися фотографії далеких країн. Були краєвиди екзотичних пляжів, красиво засмаглі чоловіки й випещені жінки. З усієї газети Рута зрозуміла лише одне слово: «Бразилія». Ця країна — то Бразилія. В Бразилії текла велика річка (у сто разів більша, ніж Чарна й Бялка разом узяті) й росли джунґлі (в тисячі разів більші за Великий ліс). У Бразилії міста купались у всіляких багатствах, люди здавалися щасливими і задоволеними.

Раптом Рута затужила за мамою, хоча була середина зими.

Уклея прийшов пізно. Коли став на порозі в шубі, запорошеній снігом, Рута відразу ж побачила, що він п’яний. Йому не сподобався запах кардамону і не смакував біґос.

— Чому ти ніколи не приготуєш вушка та борщ? Це ж Святий вечір! — гаркнув він. — Умієш тільки трахатись, байдуже з ким: з росіянами, німцями чи з тим придурком Ізидором. Тобі тільки це в голові, ти, суко!