Ольга Токарчук - Правік та інші часи

Коли з Правіка пішла Рута й стало зрозуміло, що вже не повернеться, Ізидор вирішив постригтися в ченці.

В Єшкотлі було два кляштори — жіночий та чоловічий. Ченці опікувалися будинком престарілих. Ізидор часто бачив їх, коли велосипедами возили продукти з крамниці. На кладовищі дбали про забуті могили. Їхні контрастні, чорно-білі чернечі сутани відбивались у розмитій сірості решти світу.

Чоловічий монастир носив ім’я Божих Реформаторів. Збираючись туди, Ізидор довго оглядав смутний, суворий будинок за кам’яним муром, уже де-не-де поруйнований. Зауважив, що в садку ввесь час працюють двоє. Вони мовчки обробляли овочі та білі квіти. Тільки білі квіти — лілії, підсніжники, анемони, півонії та жоржини. Один чернець, очевидь, найголовніший, бував на пошті, а також робив закупи. Решта мусила бути назавше замкнутою в таємничих мурах і віддаватися Богу. Саме це найбільше подобалось Ізидорові. Відмежуватись од світу, зануритися по саму шию в Бога. Пізнавати Бога, вивчати його лад і відповісти зрештою на запитання: чому зникла Рута, чому захворіла та померла мама, чому помер батько, чому на війні вбивають людей і тварин, чому Бог дозволяє зло та страждання.

Якщо б Ізидора прийняли до монастиря, зять Павел більше не називав би його дармоїдом, не глузував би з нього й не передражнював. Ізидор не бачив би всіх цих місць, які нагадували йому про Руту.

Він звірив свій намір Місі. Сестра розсміялася.

— Спробуй, — сказала Міся, підтираючи дитині дупцю.

Наступного дня він пішов до Єшкотля й старовинним дзвінком покалатав у двері кляштору. За дверима панувала тиша, можливо, це було випробовуванням його терпіння. Та нарешті заскреготів засув і двері відчинив старий у темно-сірій сутані чернець, якого Ізидор досі ніколи не бачив у містечку.

Ізидор сказав, з чим прийшов. Чернець не здивувався, не посміхнувсь. Кивнув головою, аби Ізидор почекав. На вулиці. Знову скреготнули, замикаючись, двері, та згодом відчинилися ще раз, й Ізидорові дозволено було ввійти досередини. Тепер чернець повів його коридорами, сходами вниз і вгору, аж до просторої порожньої зали, в якій стояли тільки письмовий стіл і два крісла. За ще кільканадцять хвилин до зали ввійшов інший чернець, той, що ходив на пошту.

— Я хотів би прийняти постриг, — заявив Ізидор.

— Чому? — просто запитав господар.

Ізидор відкашлявся.

— Жінка, з якою я хотів одружитись, вийшла за іншого. Мої батьки померли. Я почуваюся самотнім і тужу за Богом, хоча й не розумію його. Знаю, що між нами могло б усе скластися краще, коли б я пізнав Його ближче. Я хотів би пізнати Бога через книжки, чужими мовами, різними теоріями. Тимчасом як громадська бібліотека погано впорядкована… — Ізидор мусив стримати свої претензії до бібліотеки. — Та нехай брат не думає, що я тільки читав би та й читав. Я хотів би робити щось корисне й знаю, що монастир Божих Реформаторів — це саме те, чого мені треба. Я хотів би змінювати світ на краще, виправляти в ньому всяке зло…

Чернець підвівся і урвав Ізидора на півслові:

— «Виправляти світ», кажеш. Це дуже цікаво, але нереально. Світ не вдасться ані покращити, ані погіршити. Він залишиться таким, як є.

— Але ж ви назвали себе реформаторами.

— Ой, ти погано зрозумів, мій дорогий хлопче. Ми не маємо наміру реформувати світ в ім’я кого-небудь. Ми реформуємо Бога.

На мить запала тиша.

— Як можна реформувати Бога? — нарешті спитав здивований Ізидор.

— Можна. Люди змінюються. Змінюються часи. Машини, супутники… Бог може іноді здаватися, як би це сказати, анахронічним, сам же Він надто великий, надто могутній, а через це трохи безпорадний, щоб пристосовуватися до людської уяви.

— Я думав, що Бог незмінний.

— Кожен з нас помиляється в чомусь істотному. Це суто людська особливість. Святий Мільо, засновник нашого монастиря, наочно довів, що коли Бог був би незмінним, коли Він завмер би — світ перестав би існувати.

— Я в це не вірю, — сказав Ізидор переконано.

Чернець підвівсь, Ізидор — також.

— Приходь до нас іще, коли відчуєш потребу.

— Не подобається мені це, — сказав Ізидор Місі, коли ввійшов до кухні.

Потім ліг на своє ліжко, котре стояло якраз посередині горища, одразу ж під голубником. Квадратик неба був образом, святим образом, який міг би висіти в костьолі.

Бачачи небо й чотири сторони світу, Ізидор щоразу відчував бажання молитись, однак що старшим ставав, то важче проходили через його мозок слова завчених молитов. Натомість у голові з’являлися думки, котрі дірявили молитву й рвали її на клаптики. Отож він зосереджувався й намагавсь уявити собі в зоряному образі постать незмінного Бога. Уява завжди творила візерунок, неприйнятний для розуму. Одного разу це був старець, який розсівся на троні з таким суворим і холодним поглядом, що Ізидор одразу ж починав кліпати повіками і проганяв його з рамок голубника. Іншого разу Бог був якимось розпорошеним, летючим духом, таким змінним і неокресленим, аж ставав нестерпним. Часом божу подобу перебирав хтось реальний, найчастіше — зять Павел, і тоді в Ізидора зникало бажання молитися. Він сідав на ліжку й баламкав ногами. А згодом з’ясував: те, що перешкоджає йому в Богові, — це божа стать.