Ольга Токарчук - Правік та інші часи

Міся покликала згори Ізидора, і вони разом розсунули двоспальне велике ліжко. Ізидорові сподобався цей задум. Він додав щось навіть од себе до цієї нової конфіґурації — поставив посеред кімнати, між ліжками, горщик із великою пальмою. Міхал приглядався до всього цього з кухні, палячи циґарку.

Коли повернувся Павел, трохи напідпитку, Міся підійшла до нього з чотирма дітьми.

— Я вб’ю тебе, якщо зробиш це ще раз, — сказала вона. Він закліпав очима, але не намагався вдавати, ніби не знає про що йдеться. Потім кинув черевики в кут і весело засміявся.

— Я вб’ю тебе, — повторила Міся так лиховісно, що немовля на її руках жалісно розплакалось.

Пізньої осени Марек захворів на коклюш і помер.

Садок має свої два часи, котрі чергуються рік у рік. Це час яблунь і час груш.

У березні, коли земля прогрівається, сад починає вібрувати та впинатися в тіло землі підземними пазуристими лапами. Дерева ссуть землю, як цуценята, а їхні стовбури стають теплішими.

У рік яблунь дерева тягнуть із землі кислі води підземних річок, що мають силу зміни та руху. У цих водах є потреба напору, збільшення і розростання.

У рік груш усе зовсім по-іншому. Час груш — це висмоктування з мінералів солодких соків, це повільне та м’яке поєднання їх у листі з сонячними променями. Дерева зупиняються у своєму рості та смакують солод самого буття. Без руху, без розвою. Садок здається тоді незмінним.

У рік яблунь дерева цвітуть недовго, однак найкрасивіше. Часто стинає їх мороз або здувають ґвалтовні вітри. Плодів багато, проте дрібних і не надто показних. Насіння рослин мандрує далеко від місця свого народження: пух кульбаби перелітає через струмок, насінинки трави летять понад лісом на інші луки, а часом вітер переносить їх навіть через моря. Потомство тварин слабке та нечисленне, але з тих, що вижили у перші дні, виростає здорова й спритна молодь. Лисиці, народжені в час яблунь, без вагань внаджуються до курників, так само яструби та куниці. Коти вбивають мишей не тому, що голодні, а заради самого вбивства, миші атакують людські оселі, а метелики забирають на свої крила найяскравіші барви. Роки яблунь породжують нові думки. Люди протоптують нові стежини. Викорчовують ліси та садять молоді дерева. Будують на річках греблі й купують землю; закладають підвалини нових будинків. Думають про подорожі. Чоловіки зраджують своїх жінок, а жінки — чоловіків. Діти несподівано стають дорослими, йдуть від батьків. Люди не можуть спати. Надто багато п’ють. Приймають важливі рішення та починають робити те, чого ніколи досі не робили. Постають нові ідеї. Змінюється влада. Біржі втрачають стабільність, за день можна стати мільйонером або втратити все. Відбуваються революції, що змінюють устрій. Люди мріють і плутають мрії з тим, що вважають за дійсність.

У рік груш не трапляється нічого нового. Те, що вже почалося, — триває. Те, чого ще нема, — збирає свої сили в небутті. Рослини зміцнюють коріння та стовбури, не пнуться вгору. Квіти цвітуть поволі та ліниво, поки виростають великими. На кущі троянди небагато квітів, однак кожна завбільшки з добрий кулак. Такі ж самі плоди в час груш — солодкі і запашні. Насіння падає там, де росло, і одразу ж пускає міцне коріння. Колоски пшениці — грубі та важкі. Якби не людина, тягар насінин пригнув би їх до землі. Тварини та люди обростають жиром, бо стодоли розпирає від урожаю. Матері народжують великих дітей, і частіше, ніж звичайно, з’являються на світ близнюки. Тварини також мають численніше потомство, а молока у вим’ях стільки, що вдається вигодувати малих. Люди думають про будівництво осель, навіть цілих міст. Креслять плани, міряють землю, однак не беруться до роботи. Банки отримують величезні прибутки, а на складах фабрик залежуються товари. Зміцнюється влада. Люди нарешті зауважують, що кожна їхня мрія здійснюється — навіть тоді, коли вже запізно.

Павел Боський мусив узяти на роботі відпустку через смерть батька. Батько помирав третій день. Вже здавалося, що це кінець, та за годину старий Боський піднімався й ішов на Гостинець. Ставав біля паркану та кивав головою. Павел зі Стасею брали його попідруки й вели до ліжка. Впродовж трьох днів батько не обзивався. Павлові здавалось, ніби той дивиться на нього благально, немовби чогось хоче. Але думав, що зробив усе, що міг. Був біля нього ввесь час, подавав йому пити і змінював простирадла. Як ще можна було допомогти вмирущому батькові, він не знав.