Ольга Токарчук - Правік та інші часи

Міся, в блакитній сукні для вагітних, запросила їх до столу в кімнаті, але вони не поспішали займати місця. У дверях до Рути причепився Ізидор.

— Маю нові марки, — сказав він.

— Ізидоре, не набридай гостям, — висварила його Міся.

— Ти в цьому хутрі — наче Снігова Королева, — прошепотів Ізидор до Рути.

Міся почала подавати страви. Був холодець та два різновиди салату. Було півмиски ковбас та фаршировані яйця. В кухні грівся біґос і шкварчали курячі стегенця. Павел налив у чарки горілку. Чоловіки говорили про ціни на шкіру в Ташуві та Кельцах. Потім Уклея розказав сороміцький анекдот. Горілка зникала в горлянках, а чарки аж здавалися мізерними, аби вгамувати їхню страхітливу спрагу. А чоловіки все ще здавалися тверезими, хоча їхні обличчя розчервонілись і дехто порозстібав комірці. Врешті очі помутнішали, ніби замерзли зсередини. Тоді Рута вийшла услід за Місею на кухню.

— Я допоможу тобі, — сказала вона, і Міся дала їй ножа.

Сильні Рутині руки краяли й краяли, а червоні нігті мелькали над білим кремом, неначе краплі крови.

Чоловіки почали співати, й Міся занепокоєно глянула на Руту.

— Я мушу покласти дітей спати. Занеси їм солодощі, — попросила її.

— Я зачекаю на тебе. Помию руки.

— Руто! — Несподівано в кімнаті виріс п’яний Уклея. — Йди сюди, курво!

— Ходи, — швидко сказала Міся Руті й взяла тацю із солодощами.

Рута відклала ножа та неохоче пішла за Місею. Вони сіли біля чоловіків.

— Поглянь, який я купив жінці ліфчик! — крикнув Уклея і шарпнув на ній блузку, відкриваючи вкриту ластовинням душу та сніжно-білий мережаний бюстгальтер. — Французький!

— Припини, — тихо сказала Рута.

— Що «припини»? Мені не можна? Ти моя, вся ти і все, що маєш на собі. — Уклея поглянув на повеселілого Павла й повторив: — Вона вся моя! І все, що має на собі! Я маю її цілу зиму. Літом чимчикує до мами.

Павел кивнув йому на повну чарку. Вони не звернули уваги, що жінки знову вийшли на кухню. Рута сіла до столу й запалила циґарку. Тоді Ізидор скористався з оказії та приніс коробку з марками та листівками.

— Поглянь, — сказав він заохотливо.

Рута взяла листівки і якусь мить розглядалася. Випускала з червоних губів хмарки білого диму, а помада залишала на циґарці таємничі сліди.

— Можу їх тобі дати, — сказав Ізидор.

— Ні. Я волію розглядати їх у тебе, Ізеку.

— Літом матимемо більше часу, правда?

Ізидор побачив, що на нерухомих від туші віях Рути затрималась велика сльоза. Міся подала гості чарку горілки.

— Не маю я щастя, Місю, — сказала Рута, й ув’язнена віями сльоза покотилася щокою.

Аделька не любила батькових колеґ, усіх тих чоловіків, одежа яких смерділа циґарками та пилюкою. Найповажнішим з них видававсь Уклея — либонь через те, що був такий великий і гладкий. Та навіть Уклея робився милим і ґречним і говорив тоншим голосом, коли до батька приїжджав пан Відина.

Відину привозив водій, який куняв потім цілий вечір у машині біля будинку. Відина мав зелений мисливський костюм і перо на капелюсі. Вітаючись, плескав Павла по спині та довго й улесливо цілував Місину руку. Міся наказувала Адельці зайнятися малим Вітеком, а сама діставала з комори найкращі запаси. Ніж мелькав у її руці, коли нарізала суху ковбасу та шинку. Павел говорив про Відину з гордістю:

— Тепер добре мати такі знайомства.

Власне цим батьковим знайомим припало до душі полювання, й вони приїжджали з великого лісу, обвішані зайцями та фазанами. Клали все це в передпої на стіл і перед тим, як сісти до столу, вихиляли по півчарки горілки. Дім пах біґосом.

Аделька знала, що в такий вечір муситиме грати. Пильнувала також, аби напохваті був Антек зі своїм акордеоном. Нікого так не боялась, як батька, коли той сердився.

Наставав час, і мама наказувала їм брати інструменти та йти в кімнату. Чоловіки запалювали циґарки, залягала тиша. Аделька задавала тон, і вони з Антеком починали грати. Коли грали «Сопки Маньчжурії» , Павел брав свою скрипку і приєднувався до дуету. Міся ставала в дверях і дивилася на них з гордістю.

— Цьому наймолодшому я куплю контрабас, — сказав Павел. Вітек ховався за маму, коли на нього дивились.

Граючи, Аделька ввесь час думала про мертвих тварин на столі в передпокої.

Всі мали відкриті очі. В птахів вони були наче скляні камінчики на каблучках, але заячі здавалися просто страшні. Адельці здавалося, ніби вони пантрують кожен її рух. Птахи лежали, пов’язані за ноги пучечками, мов редиска. Зайці — по-окремо. Вона шукала в їхній шерсті та пір’ї рани від куль, але лише іноді їй щастило знайти застиглі округлі струпи. Мертвим зайцям з носів скапувала кров на підлогу. Їхні мордочки були подібні до котячих. Аделька поправляла їм голови так, щоби вони не звисали зі столу.