Ольга Токарчук - Правік та інші часи

Їй ніколи не щастило прослідкувати за Лихим Чоловіком далі, як до великої липи. Коли бодай на мить відводила погляд од згорбленої спини, що мелькала між деревами, Лихий Чоловік зникав, немовби в землю западався.

Нарешті Колоска зрозуміла, що її зраджує жіночий запах, і тому Лихий Чоловік знає, що його вистежують. Отож вона назбирала грибів, кори з дерев, набрала глиці та листя і все це вкинула в горщик. Залила дощовою водою та чекала кілька днів. А коли до неї знову прийшов Лихий Чоловік, а потім над ранок шаснув у ліс зі шматком солонини в зубах, вона швидко роздяглась, намастилася своїм зіллям і рушила за ним назирці.

Лихий сів на траву, скраю луки, та з’їв солонину. Потім витер руки об землю і ввійшов у високу траву. На відкритому просторі роззирався лякливо та принюхувався. Раз навіть припав до землі, й лише потім Колоска почула гуркіт підводи на Вольській дорозі.

Лихий Чоловік вийшов на Паперне. Тепер Колоска кинулася в траву й, припадаючи до землі, бігла його слідом. Опинившись на узліссі, ніде не могла його побачити. Намагалась нюхати, так як він, але нічого не відчувала. Крутилася безпорадно під великим дубом, коли раптом біля неї впала гілка, потім друга й третя. Колоска зрозуміла свою помилку. Підвела голову. Лихий Чоловік сидів на дереві й шкірив зуби. Колоска вжахнулася, її нічний коханець зовсім не нагадував людину. Гаркнув на неї застережливо, і Колоска зрозуміла, що мусить ушиватись.

Попрошкувала до річки, де змила з себе запахи землі та лісу.

Уклея довів своє авто «Варшаву» так близько, як лише зміг, потім змушений був висісти й піти пішки. Він спотикався на лісовій дорозі й кляв усе на світі. Коли нарешті доплентав до напіврозваленої Колосчиної халупи, то аж плюнув зі злости.

— Жінко добра, ходіть-но сюди, маю до вас справу! — закричав він знадвору.

Колоска вийшла на поріг і поглянула просто в почервонілі очі Уклеї.

— Не віддам її тобі.

Той од несподіванки втратив самовпевненість, однак лише на мить, тож проказав спокійно:

— Вона вже моя. Тільки вперлася, щоб ти її неодмінно благословила. Я маю просити в тебе її руки.

— Не віддам її тобі.

Уклея озирнувся в бік автомобіля й крикнув:

— Руто!

За мить дверцята відчинились, і з машини вийшла Рута. Її волосся тепер було коротке й кучериками вибивалося з-під маленького капелюшка. У вузькій спідниці та черевичках на високих підборах вона здавалася худорлявою й високою. Їй важко було йти в такому взутті піщаною дорогою. Колоска поїдала доньку очима.

Рута зупинилась біля Уклеї й невпевнено взяла його попідруки. Цей порух остаточно повернув йому впевненість.

— Благослови доньку, жінко, бо маємо обмаль часу. — Уклея легенько підштовхнув дівчину вперед.

— Йди додому, Руто, — сказала Колоска.

— Ні, мамо, я хочу вийти за нього.

— Він тебе кривдитиме. Він тебе занапастить. Це перевертень.

Уклея засміявся.

— Руто, їдьмо собі, бо тут як горохом об стіну…

Раптом дівчина зиркнула на нього, жбурнула йому під ноги сумочку й крикнула:

— Я не поїду, поки вона мені не дозволить!

І підійшла до матері. Колоска пригорнула доньку, й вони довго стояли так, аж Уклея почав непокоїтись.

— Їдьмо, Руто. Ти не зобов’язана її переконувати. Ні — то ні. Ото ще велика пані…

Тоді Колоска відізвалася до нього понад головою доньки.

— Можеш забрати її, але за однієї умови.

— Ну? — зацікавивсь Уклея. Він любив торгуватися.

— З жовтня до травня вона твоя. З травня по вересень — моя.

Уклея здивовано глянув на неї, потім почав лічити на пальцях місяці, й у нього вийшло, що він на цьому виграє. Мав більше місяців, аніж Колоска. Уклея хитро посміхнувся.

— Гаразд, хай буде по-твоєму.

Рута взяла мамину руку і притулила до своєї щоки.

— Дякую тобі, мамо. Мені буде добре. Матиму там усе, що захочу.

Колоска поцілувала її, навіть не глянувши на Уклею, коли вони відходили. Автомобіль випустив хмару сірого диму, і вперше у своєму житті дерева на Видимачу скуштували чадних газів.

Для родичів та колег по роботі, для секретарів й адвокатів Павел Боський улаштовував іменини в червні, на Петра й Павла. Але на свій день народження завжди запрошував тільки Уклею. День народження існує для друзів, а Павел мав одного друга.

Почувши глухий рокіт «Варшави», діти сполохано втікали до схованки під сходами. Уклея, несвідомий того, що породжує страх, привозив дітям великий термос із морозивом, а в паперовій коробці — вафлі.