Станіслав Стеценко - Війни художників

Гофман дістав із паперового пакета пляшку шампанського, банку кави і чотири цукерки «SpringFever». На обличчі Гофмана Гущенко прочитав бажання святкувати і спілкуватися.

— Боюся навіть запитувати, на честь чого вся ця розкіш, — втупився у розкішний презент Гущенко.

— У Комп’єні підписано перемир’я, — радісно сказав Гофман. — Війні кінець! Принаймні війні з Францією.

— Мир? — Гущенко від несподіванки навіть підвівся. — Важко в це навіть повірити! Цікаво, цікаво, розповідайте деталі.

— Уряд Віші підписав перемир’я з Німеччиною. Підписання пройшло у тому ж місці Комп’єнського лісу, де в 1918 році був підписаний акт про поразку Німеччини.

— Боже, яка помста! — вигукнув Гущенко. — Б’юся об заклад, що то була умова німецької сторони…

— Звісно. Переможець має на це право! Скажіть, Гущенко, невже вам шкода французів? — запитав Гофман, сідаючи у крісло і хвацько відкриваючи шампанське. Пробка не вистрелила, а залишилася у нього в руці, підтверджуючи, що Гофман професіонал, а не аматор.

— Атож… Мені їх шкода, — зізнався Гущенко, прибрав недопитий шнапс і поставив перед Гофманом два келихи. Шипуча рідина наповнила їх бурштиновим напоєм, а кімнату ароматом.

— Ви, громадянин країни, як ви говорите, робітників і селян, шкодуєте, що програв буржуазний уряд? Причому Франція програла країні, де переміг націонал-соціалізм і влада, як і в Радянському Союзі, належить робітникам і селянам. Де тут логіка? — дивувався Гофман, піднімаючи бокал. Дзенькнуло скло, вони випили.

— Логіки немає, вважайте, що я відчуваю приязнь до Франції на підсвідомому рівні. У цьому немає логіки, немає й пояснення. Мені просто нічого додати… Хіба що я радий за французьких робітників і селян. Сподіваюся, що у них усе зміниться на краще.

— Приязнь до капіталістичної Франції автоматично означає неприязнь до держави трудящих — Німеччини.

На хвилину запала незручна мовчанка. Першим її порушив Гущенко:

— І що це було за місце — в Комп’єнському лісі?

Гофман із шарудінням розгорнув цукерку і з’їв, запрошуючи Гущенка долучитися до процесу.

— Комп’єнський ліс символізує перемогу історичної правди, оскільки він був місцем підписання принизливого перемир’я між Німеччиною й Антантою в 1918 році, що ознаменувало початок кінця німецької імперії. Спеціально для цього випадку той же залізничний вагон маршала Фоша, в якому відбувалося підписання угоди в 1918 році, був доставлений з музею до місця підписання. Ось і все.

Кейтель від самого початку заявив французам, що складений німецьким керівництвом текст не буде змінений ні за яких умов. Французька делегація і генерал Вейган, який від імені уряду підтримував зв’язок з Бордоіль, заперечували проти окремих умов (наприклад, проти вимоги видати Німеччині її громадян, які втекли у Францію). Але ввечері 22 червня Кейтель на правах переможця зажадав протягом години підписати або відхилити текст перемир’я. І о 18.50, запам’ятайте, Гущенко, о 18 годині 50 хвилин відбулася історична подія — Хюнтцигер поставив підпис від імені Франції.

— І які ж умови? — запитав Гущенко.

— Буде створена окупаційна зона німецьких військ на частині території Франції, включно з Парижем. Французька армія повинна роззброїтися й передати озброєння німецьким військам.

Франція передає рейхові всіх німецьких військовополонених, у той час як французькі солдати поки що будуть залишатися в таборах для військовополонених.

— Кажуть, у Парижі не було параду вермахту?

— Фюрер заборонив парад.

— Чому?

— То його особиста думка. А ваш оцей шнапс на самоті що означав? — запитав Гофман, знову наповнюючи бокали і киваючи у бік пляшки зі шнапсом, котру Гущенко прибрав на підвіконня.

— Це поминки, — спохмурнів Гущенко.

— Франції? — Гофман наморщив лоба і скосив очі на Гущенка.

— Ні, конкретної людини.

— Росіянина? — допитувався Гофман.

— Ні, француза.

— Він загинув?

— Ні, помер. Ви його не знаєте. Це Едуар Вюйар. Художник. Я з ним дружив. Прочитав у свіжому номері «Dioplo» — серцевий напад.

«Dioplo» була газетою, близькою до відомства Ріббентропа.

— Вюйар, здається, був набістом? — Гофман продемонстрував знання французького мистецтва. — Слабо уявляю цю течію.

— Так. Думаю, в Німеччині набізму не існує. Вюйар був унікальний. Він не просто малював, він фотографував життя. Помер учора в Ла-Болі.

— Ла-Боль. Це Франція?

— Так.

— Ну добре, давайте пом’янемо вашого набіста, — вони випили ще по бокалу й доїли цукерки.