Станіслав Лем: Соляріс

Рівно о дев’ятнадцятій за бортовим часом я пройшов повз тих, що зібралися довкола колодязя, й по металевому трапу спустився в капсулу. Вона була така тісна, що в ній ледве можна було розставити лікті. Отож коли я вкрутив наконечник шланга в патрубок, який стирчав із стінки капсули і мій скафандр роздувся, я вже не міг навіть поворухнутися. Я стояв,— точніше висів,— у повітряному ложі, злившись в одне ціле з металевою шкаралупою.

Звівши очі, я побачив крізь опукле скло стіни колодязя, а вище — схилене над ним Моддардове обличчя. За мить воно щезло, і в капсулі зробилося темно — це нагорі опустили важкий захисний конус. Вісім разів завили електромотори, які затягували гайки. Потім засичало повітря, яке нагнітали в амортизатори. Очі поступово звикали до темряви. Я розрізняв уже ясно-зелені обриси табло — єдиного в кабіні.

— Ти готовий, Кельвін? — пролунало в навушниках.

— Готовий, Моддард,— відповів я.

— Ні про що не турбуйся. Станція тебе прийме,— сказав він.— Щасливої дороги!

Не встиг я відповісти, як нагорі щось заскреготало, і капсула здригнулась. Я мимохіть напружив м’язи, але вже більше нічого не відчув.

— Коли старт? — запитав я і вловив якийсь шерех, немовби на мембрану посипався дрібненький пісок.

— Ти вже летиш, Кельвін. Бувай здоров!— десь зовсім поруч пролунав голос Моддарда.

Важко було в це повірити, але прямо перед моїм обличчям відкрилася широка щілина, і я побачив крізь неї зірки. Я намагався відшукати Альфу Водолія, до якої прямував «Прометей», але марно. Небо цих обширів Галактики було мені невідоме, я не знав тут жодного сузір’я; за вузьким віконцем вихорився іскристий пил. Я чекав, коли заблимає перша зірка. Але так і не дочекався — зорі просто зблідли й почали зникати, розпливаючись на поруділому тлі. Я зрозумів, що перебуваю вже у верхніх шарах атмосфери. Стиснутий з усіх боків пневматичними подушками там, що й не поворухнешся, я міг дивитися тільки просто себе. Горизонту поки що не було видно. А я летів і летів, зовсім не відчуваючи цього. Лише тіло моє поволі й підступно огортав пал. Іззовні долинав тихий, пронизливий скрегіт, немовби по мокрому склу водили якимсь металевим предметом. Якби не цифри, що мигтіли на табло, я б і гадки не мав, з якою велетенською швидкістю падає капсула. Зірок попереду вже не було. Оглядову щілину затопило руде світло. У моїх скронях лунко гупала кров, обличчя пашіло, в потилицю дув холодний струмінь із кондиціонеру; а пошкодував, що мені не вдалося побачити «Прометея» — коли автоматичний пристрій відкрив оглядову щілину, він опинився вже, мабуть, за межами видимості.

Капсула здригнулася раз, удруге, потім почалася нестерпна вібрація; вона пробивала всі ізоляційні оболонки, повітряні подушки й проникала в глиб мого тіла — ясно-зелені обриси табло розмазалися. Та я не відчував ані-найменшого страху, бо не для того прилетів із такої далечі, щоб загинути оце зараз біля самісінької мети подорожі.

— Станція Соляріс! — закричав я.— Станція Соляріс! Станція Соляріс! Зробіть що-небудь. Здається, я втрачаю стабілізацію. Станція Соляріс, говорить Кельвін. Прийом.

І знов я проґавив, важливий момент — появу планети. Вона раптом виникла переді мною,— величезна, пласка; за розмірами смуг на її поверхні я міг визначити, що перебуваю ще далеко від неї, точніше, високо, бо вже поминув ту невловну межу, коли відстань від небесного тіла стає висотою. Я падав. Усе ще падав. І виразно відчував це навіть тепер, коли заплющив очі. Втім, я відразу ж розплющив їх — хотілося побачити якнайбільше.

Почекавши ще кілька десятків секунд, я знову почав викликати станцію. Але й цього разу не отримав ніякої відповіді. В навушниках залпами тріщали атмосферні розряди. Вони чітко вирізнялися на тлі шуму, такого глибокого й низького, неначе то був голос самої планети. Оранжеве небо в оглядовій щілині запливло більмом. Скло потьмяніло; я мимохіть зіщулився, наскільки мені дозволили це зробити пневматичні подушки, та наступної миті зрозумів, що то були хмари. Вони лавиною майнули вгору й щезли. А я все ще планерував, опиняючись то в яскравому сонячному сяйві, то в тіні; капсула оберталася довкола вертикальної осі, і величезний, мовби розбухлий сонячний диск розмірено пропливав перед моїми очима, з’являючись ліворуч і щезаючи праворуч. Нараз крізь шум і тріск просто в вухо мені заторохтів далекий голова