Станіслав Стеценко - Війни художників

— З чим, Гансе? — щира посмішка Гітлера, яка з’являлася надзвичайно рідко, свідчила, що у фюрера чудовий настрій.

— З перемогою, гер Гітлер. Париж біля ваших ніг!

— Біля ніг німецького народу, — виправив Баура фюрер, милуючись убраними зеленню кварталами Парижу, що пропливали далеко внизу. — Наша перемога над Францією багато чого вирішує. Це і новий життєвий простір, і нові економічні потужності і, нарешті, ми остаточно вирішимо проблему клятих євреїв. Ти, я пам’ятаю, облетів усю Африку…

— Так, мій фюрере, — погодився Баур.

— І тебе там ледве не зжерли леви, — відверто кепкував фюрер.

— Не зовсім так, мій фюрере, — почервонів Баур.

Два роки тому Баур випросив у фюрера дозвіл перегнати літак до Південної Африки. Концерн «Юнкерс» продав туди велику партію літаків, а пілотів, щоб їх туди доправити, не вистачало.

Гансу Бауру дуже хотілося побачити Африку. Випросивши дозвіл у Гітлера, з дружиною та бортінженером, він вилетів до Йоганнесбургу. Дорогою пережив чимало пригод і кілька разів був на грані загибелі.

Фюрер був розлючений, що через упертість Баура ледве не втратив досвідченого пілота, і тепер, за першої-ліпшої нагоди, дошкуляв Бауру тим польотом.

— Не зовсім так…

— Ага, не леви, я помилився, тебе з дружиною в болоті ледь не зжер крокодил! Утім, це вже не важливо. Я довірю тобі надпочесну місію. Майже таку ж, як тоді, коли ти літав із Ріббентропом у Москву до Сталіна в 39-му. Ти полетиш із Ріббентропом на Мадаґаскар.

— На Мадаґаскар? — здивувався Баур.

— На Мадаґаскар, Бауре, на Мадаґаскар! Саме відібравши у Франції Мадаґаскар, ми, нарешті, остаточно вирішимо єврейське питання! Це геніальна ідея, Гансе, усіх євреїв із Європи ми переселимо туди!

— Усіх до єдиного! — не вгавав Гітлер. — І більше ніхто, чуєш, Бауре, ніхто не зможе закинути мені жорстоке поводження з цією нацією паразитів. Жодного єврея не залишиться у Німеччині! На Мадаґаскарі вони зможуть паразитувати лише один на одному!

Літак заломив крутий віраж над Сеною і взяв курс на північний схід — на Берлін. Він піднявся над сліпучо-білими купами хмар. Справа і зліва повисло по три винищувачі, що супроводжували літак фюрера.

Баур кинув поглядом на Гітлера. Той уже поринув у роздуми.

Гітлер спробував згадати, коли саме він зрозумів, що євреї — величезне зло для німецької нації. Можливо, коли слухав батька, який у всіх своїх негараздах звинувачував «клятих жидів». Чи коли директор-єврей витурив його зі школи? Чи після того, як лікар-єврей не вилікував від раку його любу матір, яку він так безтямно любив? А може, тоді, як у рідному Лінці жив у притулку для безхатьків і на центральній вулиці намагався продати хоч один свій малюнок, а навколо виблискували розкішшю вивіски: «Булочна Хейфіца», «Адвокатська контора “Беркович і сини”», «Готель Розенфельда»? Чи коли німецька дівчина Стефанія, у яку він був таємно закоханий і до якої не смів підійти, почала прогулюватись під руку з сином судді Зюса?

«І невже я, в інтересах своєї нації, не маю права викинути з Європи, а то й ліквідувати кілька мільйонів представників цієї раси, які розмножуються, як таргани?» — думав фюрер.

Але в ім’я німецького благородства, а головне, аби заспокоїти США, він буде милосердним навіть до ненависних євреїв — вони поїдуть на тропічний Мадаґаскар.

Утім, незабаром через беззаперечне панування Британії на морі «милосердний» задум фюрера зазнає фіаско, і мільйони євреїв загинуть у полум’ї світової війни.

А сьогодні фюрер виглядав дуже задоволеним. Очі блищали, на губах грала посмішка. Тепер він точно відчував себе володарем усієї континентальної Європи. Величезний континент з королями, президентами, князями схилився до його ніг. До ніг людини, яка була послана вищими силами для перебудови цього світу.

24 червня 1940 року, 14 год. 55 хв.

Берлін

Гофман зайшов до номера Гущенка близько третьої, не постукавши, і знайшов його самого у півмороці у заштореній кімнаті. Ввімкнена настільна лампа кидала світло на напівпорожню пляшку шнапсу.

— Хайль Гітлер, гер Гущенко. Ви святкуєте?

— Привіт, гер Гофман! Здається, святкую. — Гущенко підвівся, здивований цією появою, відшторив вікно і потиснув руку гостю. Утім, він швидко згадав, що під час останньої зустрічі запросив Гофмана до себе й назвав адресу.

— А у мене сьогодні шампанське. І ось! — обличчя Гофмана було червоним, мабуть, від задоволення численними перемогами німецької зброї.