Станіслав Стеценко - Війни художників

Гущенко вгадав, зимовий сад у посольстві було влаштовано одним з останніх послів Російської імперії Миколою Остен-Сакеном. Вірніше, його дружиною Марією. Замінити статуї напіводягнених красунь і атлетів на бюсти вождів світового пролетаріату зібрався було посол Микола Крестинський, але не встиг, його відкликали в Москву, звинуватили у зв’язку з Троцьким і розстріляли.

Потім замінити скульптури збирався наступник Крестинського — Лев Хінчук. Але теж не встиг. Його відкликали в Москву і згодом теж розстріляли. Як троцькіста і контрреволюціонера. Не встиг замінити їх і посол Костянтин Юреньов. Його розстріляли, як німецького шпигуна.

Так і ходив Микола Гущенко між статуями, що кілька десятків років тому замовила у Парижі дружина посла Остен-Сакена, уроджена княжна Долгорука.

Кобулов, високий красень із широкою посмішкою і вусами, підстриженими за останньою модою, з’явився лише на початку 18-ї. Він добре говорив грузинською і російською, завжди був душею компанії. Але освіту мав — п’ять класів середньої школи та курси рахівників і жодного слова не розумів німецькою. Крім того, він абсолютно не розумівся на розвідці. Пізніше стане відомо, що його некомпетентність використовувало РСХА — Головне управління імперської безпеки, відрами зливаючи липову інформацію через підставних агентів.

Широким жестом привітного господаря Кобулов запросив Гущенка до кабінету. Кабінет був великий, в дальньому кутку стояв масивний письмовий стіл. На стіні портрет Сталіна.

Гущенко вперше бачив подібний портрет вождя — Сталін тримає в роті люльку і запалює її сірником. Кобулов зверхньо потиснув йому руку, не запросив сісти і з ледь-ледь, але все-таки помітним кавказьким акцентом сказав:

— Я знаю про ваше завдання у загальних рисах. Деталі відомі лише вам. Ви маєте повну свободу дій. Але з урахуванням того, що у нас з Німеччиною особливі дружні відносини, будь-який скандал ми вам навряд чи пробачимо. Тобто займайтеся своєю справою акуратно, не порушуючи німецьких законів. І прохання товариша Берії: нас цікавлять моменти особистого життя Адольфа Гітлера та верхівки партії і рейху, цікавить навіть інформація на рівні чуток. Особисте життя німецької верхівки досить закрите, і таку інформацію доводиться збирати по крихтах.

— Мені говорили про це. Але, чесно кажучи, мене не захоплює перспектива копирсатися в їхній брудній білизні, — зауважив Гущенко.

— Товаришу Гущенко, це потрібно Радянському Союзу та комуністичному рухові для пропаганди, — у голосі Кобулова відчувалося здивування, а тон говорив: «Ваша думка, товаришу Гущенко, тут нікого не цікавить». — Вважайте, що це додаток до вашого основного завдання, що цей наказ вам віддається мною, резидентом, іменем товаришів Берії та Сталіна. Це зрозуміло? Ви мене дивуєте: копирсатися у брудній білизні… Це якесь чистоплюйство! Вважайте, що ви мені цього не говорили. А я — не чув.

— Ну, якщо так, то нехай буде, — Гущенко пошкодував про сказане. Звісно, Кобулову плювати на його особисту думку. А він справді дурень — у присутності цього красеня, наближеного до Берії, почав плескати язиком зайве — «копирсатися у брудній білизні…» Не лише чистоплюй, а ще й дурень.

— Саме так! Причому хоч якісь відомості мені потрібно дуже швидко. Це прохання до вас і від товариша Фітіна — інформація в сьогоднішній шифровці, — він ляснув долонею по червоній теці, що лежала на столі. — Зможете?

— Так. Що я можу зробити швидко, то це поговорити з одним-двома іноземними журналістами, які довгий час працюють у Берліні. Думаю, вони можуть володіти такою інформацією.

— Чудово, — задоволено сказав Кобулов. — Ось так би й відразу. Ми розуміємо один одного з півслова. Враховуючи важливість вашого завдання, я дам вам телефон явочної квартири для термінового зв’язку. Її для нас кілька днів тому орендував німецький товариш, думаю, що телефон там поки що не прослуховується. Посольськими телефонами краще не користуватися. — Кобулов черкнув на папірці кілька цифр і простягнув Гущенкові. — Деталі організації виставки вам треба узгодити з кимось із заступників Шкварцева. Мене ця тема не цікавить, зайдіть хоча б до його радника Козирєва. Ще є до мене питання?

— Я був у Козирєва…

— Нічого, обов’язково зайдіть іще раз. Я дам йому щодо вас додаткові розпорядження.

Він відкинувся на спинку крісла і втупився у вікно поверх голови Гущенка, мабуть, таким чином даючи зрозуміти, що аудієнцію закінчено. Гущенко повернувся, але, зробивши крок до дверей, зупинився і запитав: