Станіслав Стеценко - Війни художників

«Фюрер завжди правий. Корися фюреру. Німецька мати — найвище втілення жіночності. Німецький солдат — найвище втілення мужності. Бог не карає нас цією війною, він дає нам можливість довести, чи достойні ми нашої свободи».

Гущенко з відразою кидає листівку в урну, озирається і говорить Лілії:

— А ось дивіться, Ліліє, якась фантастична крамниця! Давайте зайдемо!

У вітрині крамниці з оригінальною назвою «Вечірній Берлін» тістечка, коньяк, копчена риба.

Крамниця виглядає фантасмагоричною примарою серед воєнного Берліна.

— А, ви — іноземці, — на запитання, чи це продається, продавець посміхається. І пояснює, що у вітрині все виставлено для того, аби на честь дня народження фюрера у берлінців був святковий настрій. Але все це не продається. Більш того — у коробках давно немає цукерок.

— Ну і лайно, — говорить Лілія російською, хитаючи головою. Вказує на пляшки. — А у пляшках замість коньяку може бути у кращому разі — чай, а в гіршому — арійська сеча. У Москві принаймні не дурять людей такими муляжами! Якщо товару немає, то його немає!

— Вибачте? — не зрозумів продавець, повернувшись до яскраво одягненої дами.

— Нічого, — махнув рукою Гущенко. — Фройляйн говорить, що то чудова думка — порожні коробки для створення святкового настрою. Фройляйн з Росії і говорить, що і там варто було б утілити цю ідею.

— О, Росія, велика дружня країна! — продавець з радісним белькотінням проводжає їх до дверей. — Росія — гут! Німці дуже вдячні радянським людям за допомогу у нашій боротьбі проти світового єврейства. Разом ми обов’язково переможемо!

— Хай їм біс, Гущенко, — говорить Лілія за порогом, — вони всі говорять якимись завченими кліше.

І раптом замовкає. На її вустах торжествуюча посмішка, очі горять. У неї вигляд кішки, яка вполювала мишу. Гущенко повертає голову у напрямку її погляду і бачить крамницю грамплатівок.

— О, грамплатівки! — вона сплескує руками із захватом дикуна, що побачив дзеркальце. — О!

Вони заходять у крамницю грамплатівок, і Лілія кидається до вітрини.

— Гущенко, дивіться, які платівки! У Москві таких не купиш ні за які гроші!

— Це продається? — обережно цікавиться Гущенко про всяк випадок.

— Так, пане, — відповідає продавець.

— Ура! Скільки це коштує? — запитує Лілія.

— П’ять марок.

— Тоді дайте мені цю і цю, і цю.

— Платівки продаються вільно і в необмеженій кількості. Але, люба фройляйн, за умови, якщо ви здаєте старі. Хіба ви цього не знаєте? Здаєте дві — можете купити дві. На наших заводах грамплатівок, через блокування цими англійськими свинями, недостатньо сировини.

— Лайно! — Лілія страшенно розчарована і, здається, зараз заплаче.

Гущенко бере її під руку і виводить з крамниці:

— Ви, виявляється, меломанка? Цікавий штришок до вашого портрету. Можемо йти?

Дама не відповідає, схоже, її душать сльози та ненависть до свого супутника. Жодного сумніву, що вона звинувачує його і в фіаско з грамплатівками. Чому? Це, мабуть, відомо лише самій Лілії.

Вони йдуть мовчки, поки не дістаються до Бранденбурзьких воріт. Тут величезний натовп жде початку чергової факельної ходи. Яскраво висвітлені зенітними ліхтарями колони з орлами і свастиками вгорі, у темряві, що поволі згущається, виглядають дуже ефектно. Натовп починає ревіти, і з’являються перші шеренги факелоносців.

До готелю мандрівники повернулися близько півночі. Гамір вулиці, яка продовжувала святкувати, увірвався за ними у вестибюль. Портьє подав ключі з традиційним для цього, а може, і для всіх берлінських готелів, нахилом голови. Таким собі міні-поклоном. Вони піднялися на другий поверх, де знаходився номер Лілії. Номер Гущенка — поверхом вище. Лілія повертає ключ у замку і переступає поріг. Обертається і підводить погляд на супутника.

— Ось так, екскурсію закінчено. Дякую за гарний день, Миколо Петровичу, — уїдливо говорить Гущенко.

Ліля ніяковіє й, опустивши очі, тихо говорить:

— Вибачте, і справді, я мала б подякувати…

Навіть у світлі ледь жевріючої лампи видно, що вона червоніє. Традиційно, по самі вуха.

— Нічого. Я звик, — картинно розводить руками Гущенко.

Лілія мнеться, переступає з ноги на ногу. Нарешті подає йому руку:

— Годі жартів. Я в деяких випадках поводилася неввічливо і була невдячною.

— Можна сказати, «іноді поводилася навіть грубо». Це більше відповідає дійсності.

— Так, навіть грубо, — повторює за ним вона і стискає його руку. — Я хочу, щоб ви на мене не сердилися.