Станіслав Стеценко - Війни художників

Неподалік посольства височів розкішний готель «Адлон» зі знаменитим «Фонтаном, що шепоче». Радянським дипломатам і спеціалістам, які приїжджають у Берлін, було заборонено жити і з’являтися в цьому готелі. Бо всі номери в ньому обладнані звукозаписувальною апаратурою гестапо. Радянські дипломати жили в будинку поряд з посольством. У них був спільний з посольським будинком двір, так що вийти на вулицю можна тільки через спільні ворота. Це було швидше проблемою, ніж зручністю. Бо в будинку навпроти радянського посольства кілька квартир були викуплені службами Гейдріха. Там уже досить давно працювали фотооператори, які вели постійну зйомку всіх, хто в радянське посольство входив і хто звідти виходив. Фотографії всіх людей систематизувалися і вносилися до спеціальної картотеки. Ті, чия особа була встановлена, в картотеці, окрім прізвищ, відразу отримували кодові номери. Невідомі залишалися тільки під кодом до ідентифікації.

За людьми, що заходили у ворота посольства, пускали «хвоста» для встановлення їх місця проживання. Таким чином, кожен німець, який входив на територію посольства, відразу потрапляв під підозру в роботі на НКВС. Наразі у такому зборі інформації потреба ніби відпала. Але Гейдріх, порадившись з Гіммлером, вирішив зйомку продовжувати. Причому фюрера до відома не ставили, бо були впевнені, що Адольф Гітлер зйомку заборонить. Микола Гущенко був відразу сфотографований, за добу його особу було встановлено. У картотеці він значився, як керівник культурної делегації, відомий художник й агент НКВС, на якого полюють спецслужби Франції.

Німецький поліцейський, який чергував біля входу, байдуже зиркнув на Гущенка. Той, за звичкою, роззирнувся навколо і, не помітивши чогось, що хоч віддалено нагадувало б «хвоста», відчинив масивну хвіртку в воротах.

Охоронець, який стояв з іншого боку в формі офіцера НКВС, перевірив документи Гущенка і козирнув.

Гущенко увійшов у посольство і зупинився, вражений розкішшю вестибюлю. Він був у посольстві вперше. Років п’ятнадцять тому він отримував радянський паспорт, але те дійство відбувалося у невеличкій кімнатці радянського консульства. У консульстві було дуже скромно, а тут позолочені канделябри, шовком оббиті стіни, дзеркала у розкішних рамах.

Здавалося, з-за рогу коридора от-от вийде посольський чиновник у перуці і шитому золотом мундирі з орденами. Все вказувало на те, що відтоді, коли це приміщення було посольством Російської імперії, тут майже нічого не змінилося. Хоча ні — прямо навпроти входу стояв бюст Леніна, прикрашений вазонами з квітами. Але це, мабуть, була єдина новинка. Причому місце для бюста було вибрано так вдало, а підставка так пасувала до інтер’єру, що швидше за все раніше там теж стояв бюст. Можливо, Миколи Другого, а до того, мабуть, Олександра Третього.

Після підписання в серпні 1939 року пакту про ненапад новим послом у Німеччині було призначено колишнього директора Московського текстильного інституту Шкварцева, який нещодавно прийшов до Наркомату іноземних справ за райкомівською путівкою.

Через свого секретаря посол, який мало розумівся на дипломатії й уникав зайвих зустрічей, направив Гущенка до першого секретаря посольства Козирєва.

Козирєв, огрядний чоловік років сорока, у сірій «трійці», з вусами «а-ля Молотов», швидко ввів його у загальний стан справ, ввічливо здивувався обізнаності Гущенка з берлінським життям і розповів, що в Берліні діє спеціальний універмаг для іноземців. Там можна купити все. Але те, що буде замовлено, запакують й опечатають. Оплатити покупку можна лише через касу посольства. І лише за тиждень після оплати посилка надійде знову ж таки на адресу посольства. Перший секретар явно квапився і намагався якнайшвидше здихатися Гущенка.

Утім, це була не головна зустріч, на яку Гущенко очікував сьогодні. Ще вчора зранку секретар посольства телефоном призначив йому зустріч з резидентом радянської розвідки у Німеччині Амаяком Кобуловим на 16-ту годину. Але Кобулова не було. Двері його кабінету на другому поверсі виявилися зачиненими. І Гущенко безцільно, майже 40 хвилин, тинявся порожніми коридорами посольства, думаючи про те, що ще трохи — і він буде мати величезну халепу з Лілією, з якою домовився зустрітися о 18-й. Тепер він обов’язково запізниться, а значить, вибухне грандіозний скандал. Але що він має робити? З резидентом він повинен зустрітися обов’язково.

Повернувши в один із бічних коридорів посольства, Гущенко натрапив на розкішний зимовий сад. Екзотичні рослини тут піднімалися з великих мармурових вазонів поряд із гіпсовими статуями. Статуї зображали, на диво, не вождів світового пролетаріату, а дів і атлетів у дусі класицизму часів римського імператора Августа.