Станіслав Стеценко - Війни художників

— Справді? — «Я й сам того хочу», — думає Гущенко.

— Просто, — продовжує вона, — мене дуже розчарувало це сіре й жахливе місто. Я дуже шкодую про свою поведінку і хочу загладити провину, — тихо говорить вона, на крок наближаючись до нього, бере за руку і раптом підводиться навшпиньки й цілує в губи.

Взагалі-то, він, мабуть, далі повинен напроситися до неї на каву і… — починає вистрибувати у свідомості хтивий бісик. «Ні, не смій! — зупиняє його внутрішній голос. — Пам’ятай, скільки розвідників наклало головами через жінок!»

І Гущенко у відповідь не стискає, а відпускає її руку.

— Не хвилюйтеся, вважайте, що я не образився.

— То давайте зустрінемося завтра, — вона підводить на нього погляд. У тьмяному світлі важко зрозуміти, що випромінюють ці очі.

— Запросто. Але вдень я йду до посольства і ще купа справ. Давайте годині о 18 біля входу в готель. Раніше не зможу. Чесно.

Гущенко піднімається до свого номера. Думає: «Отака зміна настрою може бути, коли людина раптом розуміє, що поводилася нечемно або не так, як їй наказали поводитися».

А може, він вигадав казна-що? Він озирається: коридорний байдуже читає газету. Однак його не полишає враження, що хтось увесь час спостерігає за його діями. Коридорний? Можливо. А може, просто гра нервів? Він входить у номер, закриває двері на ключ і залишає його у замковій шпарці. Причому так, щоб його не можна було виштовхнути з коридору.

Juden unerwiinscht! (Євреї не бажані!)

Обов’язкове оголошення біля входу в берлінські готелі і ресторани

наприкінці 30-х — початку 40-х років

21 квітня 1940 року, 13 год. 15 хв.

Берлін

По обіді Гущенко вирушив у радянське посольство, що знаходилося на центральній і найкрасивішій вулиці Берліна — Унтер-ден-Лінден. Унтер-ден-Лінден означає «під липами». Лип тут справді дуже багато. А ще багато лавочок, де вдень сидять старенькі і мами з дітьми. Усі дорослі, хто не наглядає за маленькими дітьми, враховуючи воєнний стан, удень мають працювати.

Від готелю до посольства було досить близько — хвилин двадцять пішки. Вулиці саме прибирали після вчорашнього свята. Двірники мітлами нагрібали величезні купи сміття: пляшки, обривки паперу, листівок, плакатів. Потім лопатами вантажили все це на вантажівки.

У Берліні знову відчутно пахло війною: час од часу вулицею мчали вантажівки із зеленими тентами або повні солдат у металевих шоломах, на яких вигравало сонячне проміння. Ось його обігнали тягачі з гарматами, кілька карет «швидкої допомоги»…

Гущенко пройшов урядовою Вільгельмштрасе повз Імперське міністерство іноземних справ. Трохи далі чорнів вхід у підземелля — бомбосховище. Металеві двері, по периметру дверей свіжа цегла: бомбосховище щойно відремонтували. Мабуть, після того, як у війну вступила Англія. Поляків, звісно, німці так не боялися. Могутня Англія з потужними повітряним і морським флотами — інша справа.

Подумав, що розташувавши поряд радянське посольство і німецьке міністерство, Провидіння розсудило дуже вдало — в бомбосховищі, у випадку нальоту англійських бомбардувальників, радянські й німецькі дипломати, як представники дружніх країн, можуть зустрічатися і поглиблювати радянсько-німецьку дружбу або подумати, яку б країну ще поділити (як Польщу) чи анексувати (як Австрію або Чехію).

Біля бомбосховища висіла об’ява, що расово чужі елементи в бомбосховище не допускаються. «І тут дискримінація, — подумав Гущенко. — Раз світовий сіонізм «спланував змову» проти німецького народу, значить, першими від рук світового сіонізму мають загинути німецькі євреї».

Двоє німців, років по 30, у мишачого кольору формі вермахту, з капральськими погонами, пройшли повз Гущенка, і він краєм вуха почув уривок розмови.

— Я вирішив одружитися з Ельзою. Вона така маленька, гарненька. І так мало їсть.

«Отакої, — подумав Гущенко. — У воєнному Берліні у жінки, мабуть, найважливішою є саме остання перевага».

Ще раз озирнувся на бомбосховище. Подумав про те, що купа радянських дипломатів за ознаками расової чистоти могла б не потрапити до бомбосховища. Цікаво, коли приїжджає Молотов, чи роблять виняток для його дружини-єврейки Поліни Жемчужиної? Чи Молотов їздить у Німеччину без дружини?

Відразу за рогом, на Унтер-ден-Лінден, він побачив червоний прапор із серпом і молотом. Вітер ліниво колихав полотнище. Нерозгорнуте, воно нічим не відрізнялося від нацистського прапора, що висів на наступному будинку, — там була якась урядова установа.