Ахмед Рушди - Золотий дім

— У нього тепер чимало витрат, — сказала вона, але відмовилася розвивати цю тему, як було прийнято в родині Ґолденів, члени якої не обговорювали одне з одним важливих справ, мовби це були таємниці, хоча насправді вони знали, що всім про все було відомо. Але, можливо, подумав я, ці сесії між батьком і синами були також чимось на зразок сповідей, де хлопці «визнавали» свої гріхи і якимось чином, якоюсь мірою, за невідомо які покути й епітимії отримували «прощення». Саме так це потрібно описати, подумав я. Або ще цікавіша можливість. Не виключено, що сини так само були батьковими сповідниками, як і навпаки. Можливо, кожен володів таємницями іншого й кожен дарував іншому прощення і мир.

У великому домі зазвичай панувала тиша, що мене ідеально влаштовувало. Мені виділили кімнату на найвищому поверсі з люкарнами, що дивилися згори на Сади, і я був цілком задоволений і поглинутий роботою. Паралельно зі своїм довгостроковим кінопроєктом, я працював разом із Сучітрою над серією коротких кліпів для кабельної платформи відео на вимогу, в якій відомі обличчя незалежного кіно розповідають про свої улюблені кіномоменти: сцена штампування сідниць у «Потягах під суворим наглядом» Їржі Менцеля (я віддавав перевагу більш офіційному звучанню британської назви проти американської версії «Потяги під пильним спостереженням»), Тосіро Міфуне, що вперше з’являється, втілений у свого персонажа — обшарпаного, хворого на сверблячку самурая у «Відважному Сандзюро» Куросави, перша сцена Майкла Дж. Полларда в «Бонні і Клайді» Артура Пенна («бруд у паливопроводі — я його просто видмухав»), зимовий павич, що розправляє пір’я хвоста в «Амаркорді» Фелліні, малюк, який випадає з вікна й підстрибує неушкоджений у «L’argent de poche» («Кишенькових грошах») Трюффо, фінальні кадри «Більярдиста» Роберта Россена («Товстуне, ти чудово граєш у більярд» — «І ти теж, Меткий Едді»), а також моя улюблена сцена — гра в сірники у «L’année derničre ŕ Marienbad» («Минулого літа в Марієнбаді») Алена Рене за участі дракулуватого Саші Пітоєффа з гранітним обличчям («Це не гра, якщо ви не можете програти» — «О, програти я можу, тільки ніколи цього не роблю»). Ми зняли вже чимало молодих і талановитих американських акторів і режисерів (Ґрета Ґервіґ, Вес Андерсон, Ноа Баумбах, Тодд Солондз, Паркер Повзі, Джейк Пелтров, Хлоя Севіньї), що висловлювали своє захоплення цими класичними фільмами, і я відточував уміння відеоредагування на своєму лептопі, монтуючи зі знятого матеріалу ефектні трихвилинні кліпи, що мали згодом з’явитися на різноманітних сайтах. Це завдання Сучітра залишила мені, тим часом як сама готувала свій перший фільм у ролі режисера-сценариста, залишивши виробничу ділянку, і ми глибоко занурилися в роботу, сходячись пізно ввечері, аби поділитися новинами за день, з’їсти швидку й запізнілу вечерю й так само швидко покохатися або ж просто виснажено заснути у взаємних обіймах чи то в моїй мансарді мистця, чи то в її квартирі-студії. Саме так я повертався до радощів у період після трагедії.

У вільні хвилини я вивчав динаміку дому Ґолденів. Прибиральники, персонал кухні, майстер Ґонзало снували туди-сюди так ненав’язливо, що здавалися віртуальними, фантомними дітьми епохи постреальності. Обидві дракониці залишалися безумовно реальними — вони з’являлися щоранку, киплячи від ефективності, усамітнювалися в кімнаті поруч із Нероновим кабінетом і не показували свого носа до вечора, коли виміталися з гудінням, ніби шершні через відкриті двері. Кожен звук лунав приглушено, немовби самі закони фізики діяли в цих стінах, так би мовити, в білих рукавичках.

Сам Нерон здебільшого залишався в своєму домашньому кабінеті, попри те, що головний офіс «Ґолден Ентерпрайзес» був розташований у Мідтауні, у хмарочосі, чиїм власником був, як на лихо, такий собі Ґарі «Зелений» Ґвінплейн — вульгарний тип, чиє ім’я Нерон навіть гидував вимовити і котрий сам любив називати себе Джокером з огляду на те, що невідь-чому народився з волоссям лимонно-зеленого кольору. Зодягнений у пурпуровий піджак, білошкірий і червоноустий, Ґвінплейн учинив себе віддзеркаленням горезвісного коміксного лиходія і, здавалося, упивався цією подібністю. Нерон терпіти не міг власника будинку і заявив мені одного вечора з доброго дива й без жодного пояснення — таку мав він особливість, такий хід думок, що час від часу вилітали з його рота, мов потяг із тунелю, а той, хто перебував найближче, ставав станцією, де цей потяг на хвилю спинявся: