Ахмед Рушди - Золотий дім

— І оце так ти уявляєш собі лікування похмілля? — відреагував я.

Що стосується надривання дупи: Сучітра робила це щодня, щохвилини. Я в житті не знав жодної людини, що гарувала хоча б уполовину того, що вона, і ще мала час на розваги, до яких я мав щастя належати. Прокинувшись уранці, вона їздила на велотренажері, бігла до офісу, відпрацьовувала робочий день на повну котушку, вирушала побігати над Гудзоном або через Бруклінський міст і назад, і після цього все ще почувалася свіжою, як квітка, і вдвічі елегантнішою, що б не випало їй увечері: відкриття галереї, показ фільму, вечірка з нагоди дня народження, вечір караоке, побачення зі мною в ресторані, а після того в неї залишалося ще досить снаги на те, щоб покохатися. Коханкою вона була так само енергійною, хоч і не дуже оригінальною, та я не нарікав. Я сам не належав до богів сексу, а саме тоді кохання доброї жінки рятувало мене від чорної прірви. Жорстка симпатія Нерона Ґолдена і пияцькі вечори в його товаристві, а також лагідне, супершвидке кохання Сучітри Рой допомогли мені пережити ті дні. Я згадав історію про парамедиків у швидкій, що грали ролі доброго й злого поліціянтів після спроби самогубства пані Ґолден, і усвідомив, що цього разу це мене взяли під нагляд як суїцидника.

Усе те літо Нью-Йорк був мені батьком і матір’ю, аж доки я не навчився жити без батьків і приймати, як радив мені Нерон, своє доросле місце в голові черги на останній кіносеанс. Як завжди допоміг мені фільм — «Det sjunde inseglet» («Сьома печатка») Інґмара Берґмана, котрий сам великий режисер вважав «нерівним», але решта нас обожнювала. Лицар (Макс фон Сюдов, котрий зіграє пізніше художника-зануду Фредріка у «Ганні та її сестрах» і безсмертного Мінґа Безжального у «Флеші Ґордоні»), на зворотному шляху з хрестового походу грає в шахи з накритою чорним каптуром Смертю, аби відволікти неминуче й могти останній раз перед смертю побачити дружину. Зрозпачений лицар і цинічний зброєносець, несмішні Берґманові Дон Кіхот і Санчо в пошуках вилітків у старих гніздах. Берґман, що походив із глибоко релігійної родини, мав осмислити релігійні питання, я ж не мусив сприймати фільм у таких категоріях. Назва походила з Книги Об’явлення: «І коли сьому печатку розкрив, німа тиша настала на небі десь на пів години» (Об’явлення 8:1) [27] Переклад Івана Огієнка. . Для мене та тиша в небі, непоява Бога була істиною секулярного бачення Всесвіту, а пів години означало тривалість людського життя. Розкриття сьомої печатки відкрило, що Богу немає чого сказати і його нема ніде, людині ж простір її короткого життя наданий для того, щоб здійснити, як бажав це зробити лицар, одне значиме діяння. Тією дружиною, яку я прагнув побачити перед смертю, була моя мрія стати кінорежисером. Значимим діянням був фільм, який я мріяв зняти, мій фільм про мої Сади, залюднений реальними й уявними постатями, як акторський ансамбль Альтмана, й Ґолдени у своєму будинку в дальньому кінці від мене. «Діяння» було подорожжю, а «дружина» — метою. Приблизно щось таке я сказав Сучітрі, на що вона поважно кивнула:

— Пора вже тобі закінчувати сценарій і братися за збирання грошей.

Тим часом велика метрополія пригортала мене до свого лона й намагалася дати життєві уроки. Човен на озері в Центральному парку, де плавав Стюарт Літл, нагадував мені про красу невинності, а приміщення на Клінтон-стріт, де досі ледве жила Джудіт Маліна, а її Живий театр досі з насолодою оголювався, було для мене свідченням браку поштивості старого гарту в дусі «мені насрати». А на Юніон-сквер грали шахісти, і, можливо, Смерть також грала серед них бліцпартії, хапаючи їхні життя, мовби вони нічого не значили, або повільні партії у вільний від роботи час, що дозволяли чорному ангелові вдавати, ніби він шанує життя, водночас набираючи партнерів для свого danse macabre . Незгірш за присутність до мене промовляла відсутність: взуттєві магазини, що зникли з Восьмої вулиці, ексцентричність, яка вивітрилася з Верхнього Вест-Сайду, де колись Мая Шапер тримала крамницю «Сир і антикваріат», а на запитання чому, часто відповідала: «Бо це те, що я обожнюю». Куди б я не спрямовував свої кроки, місто тримало мене в своїх обіймах і заспокійливо шепотіло на вухо.

У вечір другого вернісажу Апу в галереї Соттовоче на Бовері у кварталі від Музею ідентичності (роботи ці були проникливі, стрімкі, технічно майстерні, сповнені енергії, поп-артові, і мене зовсім не зачіпали), в іншому кінці Нижнього Мангеттена було виставлено величезні малюнки Лорі Андерсон, що зображали досвід сорока дев’яти днів, проведених її коханою покійною рет-тер’єркою Лолабель у бардо — перехідною зоною між смертю й переродженням у тибетському буддизмі. Ми стояли з Сучітрою перед одним із найбільших зображень милої собачки, що дивилася на нас широко розкритими очима з засвітів, коли зненацька в мені сформувалися слова: все добре, і я вимовив їх уголос.