Ахмед Рушди - Золотий дім

— Один із загальних принципіу людської поуедінки, який я уїдкриу, — додав батько, ходячи перед нею туди-сюди, — полягає у тому, що майже у кожній ситуації кожна людина переконана, що має рацію, а її опонент помиляється.

На це мати додала:

— До того ж ми живемо в часи, коли майже не існує згоди щодо будь-яких екзистенційних проблем, ми навіть не можемо дійти згоди, про що саме сперечаємося, і якщо предметом таких дискусій є природа реальності, так само має бути і з природою добра.

Коли вони отак заходилися, то нагадували танцюристів чи гравців у бадмінтон — їхні слова рухалися злагоджено, їхні ракетки відбивали волан то в один бік, то в інший, то туди, то сюди.

— А отже, теорія, що ми наділені етичним інстинктом, не передбачає аутоматично, що ми знаємо, якою ця етика поуинна бути. Якби так було, істинні філософи опинилися б без роботи і ми жили б у менш чварлиуому суїті, — тепер мій батько тицяв на мене пальцем, розумієш? бачиш, до чого я веду? , і я кивав, наче школяр: так, тату, так, мамо, розумію, ми всі з цим згодні, це ми знаємо.

— Ну, добре, але чи ти знаєш, що на це існує окреме слово? — запитав мене батько.

На що слово, тату.

— Уизначення: Гіпотетична вроджена здатність людського мозку усвідомлювати основні принципи етики і моралі. Філософський термін на позначення вродженого принципу в моральній суїдомості кожної людини, що скероує її до добра і стримує уїд зла.

Ні, тату, то що це за слово.

—  Синдереза, — відповіла мати. — Чи ти чув коли-небудь краще слово?

— Кращого слова немає, — погодився батько. — Запам’ятай, малий. Це найкраще слово в суїті.

Це були голоси, яких я ніколи більше не почую.

І вони помилялися. Рід людський не моральний, а дикий. До того я жив у зачарованому саду, але дикунство, безглуздя, шал проникли всередину через стіни й убили те, що я любив найбільшою любов’ю.

Я ніколи не бачив мертвого тіла, поки не побачив рештки своїх батьків у мінеольському морзі. Перед тим я передав для них одяг одним зі стажерів Сучітри, а також підшукав у інтернет-магазині труни, вибравши батькам до кремації, як то буває, абсурдно дорогі ящики. Удома в нас роїлося від університетських професорів обох статей, що запропонували свою допомогу. Я міг розраховувати на будь-яку поміч провідних спеціалістів у галузі шумерського мистецтва, фізики елементарних частинок, Першої поправки та літератури Співдружності націй. Тільки з упізнанням тіл ніхто не міг мені допомогти. Мене завезла до моргу своїм стареньким джипом Сучітра, і оскільки не було як поговорити про те, що нам було потрібно, ми вдарилися в чорний гумор, пригадуючи найбільш моторошні «трупи тижня» зі старого серіалу HBO «Клієнт завжди мертвий». Моєю улюбленицею була жінка, яка в дівич-вечір висунула голову в люк найнятого лімузина, щоб виразити своє щастя, і врізалась обличчям у люльку автовежі. Після чого герої серіалу мали непросте завдання довести її сплющене лице до пуття.

А потім — залита світлом кімната з двома парами нош на колесах і дві горизонтальні істоти під простирадлами, які колись, у горизонтальній позиції на іншій, м’якшій поверхні, радісно поєдналися — може, зграбно, а може, ні — я не міг уявити своїх батьків в’юнкими демонами сексу, але не хотів також, щоб вони були неспроможними незграбами — і результатом цього було це спантеличене, нездатне думати єство, яке стояло біля нош, аби підтвердити, що вони нездатні вже до дії, яка покликала його до життя, та й до будь-якої іншої дії.

Працівники моргу виявилися на висоті. Спершу я підійшов до матері, якій прибрали з обличчя вираз жаху та всі скалки скла й металу, що її прошили, і хоч на ній було більше макіяжу, ніж будь-коли за життя, це була вона, я бачив, що це була вона, і вона виглядала — або ж я міг себе переконати, що виглядала — умиротворено. Я повернувся до батька, а Сучітра підійшла до мене ззаду, притулилася щокою мені до спини й обняла за пояс. Спокійно, відповів я, спокійно, і підняв простирадло. І тоді нарешті розплакався.

Наступного дня після кремації Нерон Ґолден перейшов Садами до нашого дому — вислів «мій дім» був абсурдним: батьки були присутні в кожному найменшому закутку — і постукав тростиною в панорамне вікно. Це було так несподівано: король, який стукає в дім до осиротілого простолюдина, що спершу він видався мені фікційною проєкцією моєї уяви. Після смерті батьків моє сприйняття реальності дещо послабилося. У Садах (у чотирьох високих кімнатах бельетажу будинку, де кожен поверх займала окрема квартира) жила одна літня жінка, пані Стоун, яка часто говорила про привидів. Це постать, про яку я ще не згадував, і цілком можливо, що після цієї гостьової ролі дам їй спокій, — жінка, яку діти в Садах прозвали Капелюшницею за любов до крислатих капелюхів від сонця, багатолітня вдова, чий колишній чоловік, скотовод із Техасу, знайшов на своїй землі нафтове родовище й відразу ж проміняв велику рогату худобу на світське життя й визнану в світі колекцію марок. Пані Стоун також уже встигла причепитися до мене біля дитячих драбинок, щоб поговорити про втрату. Смерть у сім’ї, так само як новонароджена дитина, дозволяє чужим людям отак-от підходити й виголошувати свої монологи.