Ахмед Рушди - Золотий дім

— Мого чоловіка після смерті я ніколи не бачила, — зізналася вона. — Він, схоже, щасливий був, що відійшов. Жодного разу не пробував встановити контакт. Вік живи, вік учись. Але одного вечора на Макдуґал-еллі я побачила хлопця в лівреї — такий чорний підліток, досить фантазійно виряджений, який ходив на колінах. І я собі подумала, чого ж він ходить на колінах, тут немає ніяких релігійних пам’яток. І тоді до мене дійшло. Той хлопець зовсім не ходив на колінах. Рівень поверхні в завулку з часом піднявся, а він ходив по старій землі, і мені тільки видно його було від колін угору. Певно, був він помічником конюха і йшов завулком на роботу до старих стаєнь для будинків по Вашингтон-Сквер-Норт, що стояли там у 1830-х роках. Або прислужник, що працював чи не у Ґертруди Вітні, яка там жила, — знаєте, коли вона той свій музей заснувала. Як не крути — привид, явний привид. І це ще не все…

Я перепросив і відійшов. Але історії про довколишніх привидів, здається, переслідували мене в ті меланхолійні дні. Привид Аарона Берра, що навідував Вілидж у пошуках повій. Музичні привиди, драматичні привиди, які взимку в сценічних костюмах грали п’єсу на Комерс-стріт. Моє старе єство цим не цікавилося, але моє нове осиротіле єство дозволяло людям розповідати їхні історії, а ночами я намагався почути відлуння батьківського сміху в порожніх кімнатах. Саме в такому настрої побачив я Нерона Ґолдена за шибою вікна й подумав: привиддя . Але це був він, із плоті й крові.

— Дозволь-но мені ввійти, — промовив він, заходячи, перш ніж я дозволив. А ввійшовши, поставив тростину під стіною і всівся в улюбленому кріслі мого батька. — Я чоловік прямий, пане Рене, прямолінійний, я завжди говорю просто з мосту, що думаю. Тож із приводу твоєї втрати скажу тобі: це твоя втрата. Твої батьки померли, і ними більше не забивай собі голови, їх більше немає. Займися краще собою. Не тільки в тому річ, що ти маєш загоїти свою рану. Тут ідеться про те, що твої батьки вже не стоять між тобою і могилою. Це зрілість. Тепер ти на передньому краї, і могила зяє перед тобою. Тож наберися мудрості, навчися бути чоловіком. Якщо погодишся, я запропоную свою допомогу.

Це була ефектна промова. Якщо він збирався розвіяти мою тугу, вивівши мене з рівноваги, йому це вдалося. Та не встиг я відкрити рота, як він підняв руку в безапеляційному жесті.

— Я бачу реакцію з твого обличчя, на яке насунули грозові хмари. Розжени їх! Твоя злість зайва. Ти молодий, а я старий. Я прошу тебе, щоб ти навчився чогось від мене. Твоя країна молода. Людина думає інакше, коли має за собою не одне тисячоліття. А ви ще й двох із половиною сотень років не маєте. І ще я хочу сказати, що ще не осліп і бачу, що ти цікавишся моїм домом. Я вважаю тебе гарним хлопцем, тому прощаю, бо інакше тебе б прибрали, ха‑ха. Думаю, що тепер, коли ти став чоловіком, ти можеш багато чого навчитися від нас, Ґолденів, — і хорошого, й поганого, що треба робити, а чого не треба. Від Петі навчитися, як боротися з тим, що сталося не з твоєї провини, як грати, коли тобі роздали кепські карти. Від Апу, мабуть, не бути таким, як він. Можливо, йому не вдалося досягнути глибини. А від мого багатостраждального Діоніса навчитися про двозначність і біль.

— А від вас?

— Щодо мене, пане Рене: ти, певно, вже здогадався, що я не завжди святий. Я жорсткий і марнославний, я звик до високого статусу й беру собі все, що хочу, а чого не хочу, те змітаю зі своєї дороги. Але коли ти дивишся на мене, то мусиш ставити собі таке запитання: Чи можливо бути водночас добрим і лихим? Чи чоловік може бути добрим, якщо він злий? Якщо ти віриш Спінозі й погоджуєшся, що все зумовлене необхідністю, то чи можуть необхідності, які керують людиною, штовхнути її на злу справу так само, як на добру? Що таке добра людина в цьому детерміністському світі? Чи цей прикметник щось насправді означає? Коли знайдеш відповідь, скажи мені. Але спочатку ми подамося десь у місто й нап’ємося.

Пізніше.

— Смерть — ми справляємося з нею, приймаємо її, ідемо далі, — мовив Нерон Ґолден. — Ми живі, тож мусимо жити. Хоч із почуттям провини, це погано. Воно залишається й дошкуляє нам.

Ми сиділи в «Російській чаювальні» — він пригощав — із чарками крижаної горілки в руках. Він підняв чарку, перехилив, випив і я. Саме для цього ми сюди прийшли, а їжу — млинці з ікрою, вареники, котлети по-київськи — ми їли тільки для того, щоб могти випити ще більше.

— Якщо повернемося додому тверезі, — заявив Нерон, — це означатиме, що ми завалили справу. Мусимо дійти до такої кондиції, щоб не могти згадати, як узагалі додому добралися.