Ахмед Рушди - Золотий дім

— Все добре, — сказав я, розтягнувши рота в усмішці. — Все добре, все добре, все добре.

Від мене відділилася якась тінь, і майбутнє видалося можливим, щастя осягненним, а життя почалося знову. Лише набагато пізніше, коли я повертався думками назад, то усвідомив, що то був сорок дев’ятий день від смерті батьків.

Я не вірю в бардо. Але — самі бачите.

Тієї ночі я перебував у полоні якоїсь ейфорії, під кайфом від того, що пробачив батькам їхню смерть, а собі — те, що залишився живим. Ми повернулися з Сучітрою додому до Садів, і я вже знав, що настав час вчинити заборонене. Одурманені вже самим життям, ми розламали віддавна бережену плитку «Афганського місяця» й затягнулися. Відразу по тому, як і казав мій батько, в наших епіфізах відкрилося третє око і ми осягнули таємниці Всесвіту. Ми побачили, що світ зовсім не беззмістовний і не абсурдний, що насправді він наділений глибоким змістом і формою, але ця форма й зміст до цього часу були від нас приховані, затаєні в ієрогліфах та езотериці влади, адже в інтересі сильних світу цього приховувати значення від усіх, за винятком просвітлених. Також ми зрозуміли, що завданням нас двох було врятувати планету і що тією силою, яка врятує планету, є кохання. Поки наші голови йшли обертом, ми зрозуміли, що Макс фон Сюдов у ролі Мінґа Безжального — тоталітарного, примхливого й вирядженого в яскраво-червоний плащ злого генія з фантастичних коміксів — надходив, щоб підкорити людство, і якщо іноді Мінґове лице розпливалося й ставало схожим на обличчя Нерона Ґолдена, це було несправедливо з огляду на його доброту до мене останнім часом, але чи може людина бути водночас доброю і злою, запитали ми самі себе, а «Афганський місяць» відповів, що непоєднувана суперечність і єдність протилежностей — це таїна над таїнами. Ця ніч, повідав «Афганський місяць», призначена для кохання, ця ніч — для святкування живих тіл і прощання з утраченими тілами почилих близьких, та вранці після сходу сонця не можна буде гаяти ані хвилини.

Якщо ти заборгував банку долар, то був дармоїдом із несплаченим кредитом. Заборгувавши мільярд, ти був багатієм, і банк працював на тебе. Важко було з’ясувати, наскільки багатим був насправді Нерон Ґолден. У той період його ім’я з’являлося всюди й на всьому: від гот-догів до приватних університетів, воно гуляло Лінкольн-центром, міркуючи про пожертвування одиниці на реконструкцію Евері-Фішер-голлу за умови, що старе ім’я викинуть на смітник, а натомість закріплять угорі прізвище Ґолдена з великих друкованих золотих літер. Одиниця була скороченням, яке його ім’я вживало у значенні «сто мільйонів доларів», бо сто мільйонів доларів були ціною вступного квитка до світу справжніх багатіїв — поки ти не мав своєї одиниці , ти був реально ніким. Його ім’я вигулювало ту одиницю містом, йому ніби й кортіло поставити себе на кінофестиваль «Трайбека», але це коштувало б набагато менше, ніж ціла одиниця, тож врешті кінофестиваль видався йому абищицею; чого його ім’я дійсно, по-справжньому прагнуло, то це опинитися аж на стадіоні «Янкі». Це було б доказом того, що його ім’я завоювало Нью-Йорк. Після цього його можна було б із тим самим успіхом помістити на даху мерії.

Я припускав, що коли він перебрався на Захід, то взяв зі собою серйозні статки, але кружляли настирливі чутки, що всі його фірми сильно обтяжені кредитами, а весь мегабізнес під його ім’ям — просто розвод, і куди б він не тягнув своє ім’я на прогулянку, слідом за ним рухалася тінь банкрутства. Я уявляв його мешканцем не Нью-Йорка, а невидимого міста Октавії, що його Марко Поло описав Кублай-ханові у книжці Кальвіно, — міста-павутини, підвішеного на величезній сітці над прірвою між двома горами. «Життя мешканців Октавії не таке непевне, як в інших містах, — написав Кальвіно. — Вони знають, що їхня сіть не триватиме вічно». А ще я уявляв його одним із тих персонажів у мультфільмах — певно, Хитрим Койотом, — які постійно вибігають за край урвища, але продовжують бігти, нехтуючи законами земного тяжіння, поки не подивляться вниз, і тоді падають. Усвідомлення неможливості спроби приводить до катастрофічного кінця. Нерон Ґолден продовжував свій рух — певне, завдяки тому, що ніколи не дивився вниз.

Чимало наступних місяців я присвятив звільненню будинку від речей, переносячи те, що хотів зберегти, до Мангеттенського складу самообслуговування у Вест-Сайді — того, що з кумедними білбордами на стіні, яка виходить на магістраль: «У Нью-Йорку є шість професійних спортивних команд плюс «Метс»», «Якщо тобі не подобаються одностатеві шлюби, то не одружуйся», ««У домі Отця Мого осель багато» (Ів. 14:2) — Ісус явно не був нью-йоркцем», а також «Пам’ятай: якщо ти виїдеш із міста, тобі доведеться жити в Америці». Еге ж, ха‑ха-ха, добре, але здебільшого я знову перебував у кислому настрої, щосили намагаючись не показувати цього в товаристві Сучітри, але вона знала, через що я проходжу. Потім прийшла пора виставити будинок на продаж, і Василіса Ґолден підійшла до мене в Садах, і, обнявши однією рукою й поцілувавши в щоку, заявила: давай я зроблю це для тебе, залишмо це в сім’ї, і це було так мило з її боку, що я лише мовчки кивнув і дозволив їй узятися за продаж.