Ахмед Рушди: Золотий дім

У день інавгурації нового президента, коли ми переймалися тим, щоби його не вбили, поки він, тримаючись за руки зі своєю винятковою дружиною, крокував серед екзальтованого натовпу, коли так багато з-поміж нас перебувало на порозі краху внаслідок вибуху іпотечної бульбашки, а слово «Isis» означало лише єгипетську богиню-матір, сімдесяти-з-чимось-річний некоронований король із далекої країни прибув до Нью-Йорка разом із трьома синами-напівсиротами, аби поселитися в палаці свого вигнання, поводячись при цьому так, мовби з країною, світом чи з його минулим усе було гаразд. Він почав правити околицею, немов великодушний імператор, хоча, попри чарівну посмішку й майстерну гру на скрипці Ґвадарніні 1745 року, від нього несло важким дешевим запахом — характерним духом примітивної деспотичної небезпеки, запашком, що попереджав нас: стережися цього типа, бо він може наказати стратити тебе будь-якої миті, якщо йому, скажімо, не сподобається твоя сорочка або він забажає переспати з твоєю дружиною. Наступні вісім років, що були періодом сорок четвертого президента, стали також роками дедалі більш непередбачуваного й тривожного панування над нами чоловіка, який звався Нероном Ґолденом, який не був жодним королем і чий кінець увінчала велика — і, образно кажучи, апокаліптична — пожежа.

Старий був низьким, можна навіть сказати — присадкуватим, і зачісував досі переважно темне, попри літа, волосся назад, аби підкреслити демонічний клинець на лобі. Його чорні очі прошивали наскрізь, але тим, що люди помічали найперше — він часто засукував рукави, аби вони не проминули можливості це помітити, — були його передпліччя, грубі й міцні, мов у борця, які закінчувались небезпечними долонями з пальцями в масивних золотих перснях, усіяних смарагдами. Мало хто чув, як він підносив голос, та ми не сумнівалися, що в ньому таїлася велика вокальна сила, якої краще не провокувати. Одягався він із шиком, але була в ньому якась криклива тваринна риса, що викликала в пам’яті казкове Чудовисько, скуте вишуканим людським убранням. У всіх нас, хто були його сусідами, він викликав неабиякий переляк, хоча дуже завзято й незграбно намагався бути привітним і товариським, дико вимахуючи до нас ціпком і припрошуючи завітати на коктейль у незручний час. Стояв і ходив він, нахилений уперед, ледь зігнувшись у поясі, — так, мовби весь час опирався сильному вітру, відчутному лиш йому. Це був могутній чоловік; ні, більше: чоловік, глибоко закоханий в ідею своєї могутності. Роль ціпка видавалася більше декоративною й експресивною, ніж функціональною. Крокуючи Садами, він справляв повне враження, що намагається бути нашим другом. Не раз він витягував руку, щоби погладити наших псів чи поколошкати волосся нашим дітям. Але діти й пси сахалися від його доторку. Іноді, дивлячись на нього, я пригадував монстра доктора Франкенштайна, симулякр людини, якому не вдалося проявити ані крихти чогось дійсно людського. Обличчя він мав кольору гарбованої шкіри, а посмішка виблискувала золотими пломбами. Його сусідство було галасливим і не зовсім культурним, але був він неймовірно багатий і саме таким його прийняли; але, загалом, у нашій спільноті митців, музикантів та письменників із Нижнього Мангеттена його не дуже долюблювали.

Нам варто було б здогадатися, що чоловік, який узяв собі ім’я останнього монарха з римської династії Юліїв-Клавдіїв, а потім оселився в domus aurea[3] Золотому домі ( лат. ). , цим самим публічно визнавав власне шаленство, злодіяння, манію величі й невідворотний крах, а заразом сміявся всьому цьому в лице; що такий чоловік жбурляв рукавичку під ноги долі й ляскав пальцями під носом у Смерті, вигукуючи: «Так! Порівнюйте мене, якщо ваша ласка, до того страховиська, яке поливало християн смолою, а потім підпалювало їх, щоб освітити свій нічний сад! І яке грало на лірі під час пожежі Риму (скрипок тоді ще не було)! Так: я нарікаюся Нероном із дому Цезаря, останнім із тієї кривавої лінії, а ви думайте про це, що вам заманеться.