Ахмед Рушди - Золотий дім

Після відходу британців готель став своїм для знатних людей того міста, тієї країни й усього світу — принци, політики, кінозірки, духовні лідери, найвідоміші й найвродливіші обличчя того міста, тієї країни й усього світу штовхалися за місце в його коридорах — і він став символом міста, якого не можна назвати, такою ж мірою, як Ейфелева вежа, Колізей або та статуя у Нью-Йоркській бухті, яка зветься Свободою, що осяює світ .

Зі старим гранд-готелем був пов’язаний один засновницький міф, у який вірив кожен мешканець міста, що його не можна назвати, хоч він був далекий від правди, — міф про свободу, про повергнення британських імперіалістів, так само, як у американців. Оповідалося в ньому про те, що на початку двадцятого сторіччя імпозантний літній пан у фесці, що якраз виявився найбагатшим чоловіком у країні, яку не можна назвати, спробував якось потрапити до іншого, старішого гранд-готелю в тій околиці, і його не впустили з огляду на його расу. Імпозантний літній пан, повільно кивнувши головою, подався геть, придбав чималий шмат землі далі по вулиці й вибудував на ньому найкрасивіший і найвеличніший готель з усіх, що коли-небудь існували в місті, якого не можна назвати, в країні, якої не можна розпізнати, і невдовзі довів до банкрутства той готель, до якого його колись не впустили. Отож цей готель став у людській свідомості символом непокори, символом перемоги над колонізаторами у їхній власній грі й витіснення їх у море, і навіть коли достеменно з’ясувалося, що нічого такого насправді не трапилося, це нічого не змінило, адже символ свободи й перемоги набагато потужніший, ніж факти.

Минуло сто п’ять років. І тоді, 23 листопада 2008 року, десятеро бойовиків, озброєних автоматичною зброєю й ручними гранатами, випливли човном із ворожої сусідньої країни на захід від країни, яку не можна назвати. У рюкзаках вони везли боєприпаси й важкі наркотики: кокаїн, стероїди, ЛСД, а також шприци. На шляху до міста, якого не можна назвати, вони захопили траулер, покинули свій човен, перетягнувши на борт траулера дві шлюпки, і вказали капітанові, куди він має пливти. Наблизившись до берега, вони вбили капітана й пересіли до шлюпок. Пізніше ніхто не міг зрозуміти, чому берегова охорона не помітила й не перехопила їх. Вважалося, що узбережжя перебуває під надійною охороною, але тієї ночі щось пішло не так. Коли шлюпки прибилися до берега, бойовики розділилися на малі групи й пробралися до обраних цілей: залізничного вокзалу, лікарні, кінотеатру, єврейського центру, популярного кафе й двох п’ятизіркових готелів. Одним із них був готель, описаний вище.

Напад на вокзал розпочався о 21:21 і тривав півтори години. Двоє бойовиків стріляли, куди бачили, і загинуло п’ятдесят вісім осіб. Залишивши вокзал, терористи потрапили в оточення біля міського пляжу, де одного застрелили, а другого спіймали. Тим часом, о 21:30, інший загін убивць підірвав автозаправку й відкрив стрілянину по єврейському центру, коли люди кинулися до вікон. Згодом вони заатакували сам центр, де загинуло сім людей. Десятеро загинули у кафе. Упродовж наступних сорока восьми годин в іншому готелі загинуло біля трьох десятків людей.

На готель, оточений загальною любов’ю, напали увечері біля 21:45. Першими загинули гості навколо басейну, після чого бойовики рушили до ресторанів. Молода працівниця ресторану «Надморська вітальня», куди юнаки приводили подруг, аби справити на них враження, випустила багатьох гостей через службовий вхід, але сама загинула, коли бойовики увірвалися в ресторан. У хід пішли гранати, й розпочалася кривава бійня, що переросла в триденну облогу. Назовні зібралися команди телевізійників та натовп людей, і хтось крикнув: «Готель горить!» Язики вогню вихоплювалися з вікон горішнього поверху, полум’я охопило також знамениті сходи. Серед тих, хто потрапив у вогненну пастку й згорів у пожежі, були дружина й діти менеджера готелю. Бойовики мали плани поверхів готелю, які були точніші від тих, що мали силові структури. Щоб постійно триматися на ногах, вони приймали наркотики, а ЛСД — котрий не є психостимулятором — у поєднанні з іншими наркотиками (які є), викликав у кілерів маніакальну галюциногенну істерію, і, вбиваючи, вони реготали громовим реготом. Назовні команди телерепортерів показували, як гості втікають із готелю, а терористи по телевізору дізнавалися, яким шляхом вони втікають. До кінця облоги загинуло понад тридцять людей, у тому числі багато працівників готелю.