Ахмед Рушди - Золотий дім

по дорозі

Я наближаюся до найжахливішого й маю відпочити, щоб зібратися з духом і, може, напишу трохи пізніше.

Ні.

Ніякого пізніше.

Тепер.

Труба мала два метри. Вона вкотилася під колесо іншої машини й потрапила, як писалося в рапортах, під косий удар . Труба крутнулася, якимось чином підскочила й полетіла перевертом, так що втелющилася в лобове скло машини моїх батьків і ударом у голову вбила батька на місці. Некероване авто вискочило зі смуги для автомобілів з пасажирами на смугу швидкісного руху й потрапило в масштабне зіткнення, в якому загинула також моя мати. Щоб видобути їх із машини, рятувальникам довелося посилати по гідравлічні різаки, але обоє вже не жили. Їхні тіла доставили до університетської лікарні Норт-Шор у Плейнв’ю в окрузі Нассо, де відразу було підтверджено смерть обох. Опівночі, ледве я встиг боязко освідчитися Сучітрі Рой у пабі в британському стилі на розі Блікер-стріт і ЛаҐвардія-плейс і дізнатися майже цілком непередбачувану новину, що вона також живить до мене глибокі почуття, як мені подзвонили.

На чималий період того року я майже зовсім перестав думати. Я був здатен чути лише громоголосе биття величезних крил ангела смерті. Мене врятували двоє людей. Однією була моя нова кохана, геніальна, віддана Сучітра.

Другим був пан Нерон Ґолден.

З типовою для них дбайливістю — ЩО ЗОВСІМ НЕ ВРЯТУВАЛА ЇМ ЖИТТЯ, ХІБА НІ, НЕДБАЛІСТЬ ІНШИХ ПЕРЕКРЕСЛЮЄ НАШУ ДБАЙЛИВІСТЬ, НЕДБАЛІСТЬ ТРУБИ, ЩО ПІДСКАКУЄ ДУБАЛА І ВРІЗАЄТЬСЯ В ЛИЦЕ МОГО БАТЬКА, ЯКОГО МОЄ ЛИЦЕ Є ЛИШЕ БЛІДИМ ВІДЛУННЯМ, МИ, ЩО ПРИХОДИМО ЗГОДОМ, Є ЛИШЕ ПІДРОБКОЮ ТИХ СПРАВЖНІХ, ЩО БУЛИ НАШИМИ ПОПЕРЕДНИКАМИ Й ВІДІЙШЛИ НАЗАВЖДИ, ПО-ДУРНОМУ, БЕЗ СЕНСУ, ВБИТІ ВИПАДКОВОЮ ТРУБОЮ, АБО БОМБОЮ В НІЧНОМУ КЛУБІ, АБО ДРОНОМ — мої батьки залишили свої справи цілком упорядкованими. Наготовані були всі необхідні, дбайливо складені юридичні документи, що забезпечили мені статус єдиного спадкоємця, треба було здійснити необхідну оплату, після чого я мав отримати якусь суму грошей. Якщо йдеться про умови мого мешкання, все мало залишитися як було, але в довгій перспективі будинок треба було би продавати. Для мене він був завеликий, задорого коштував і з усіма витратами на утримання, податком на нерухомість і таким іншим я навряд чи справився б, І ТАК ДАЛІ, АЛЕ МЕНІ БУЛО БАЙДУЖЕ. Засліплений люттю, я валандався вулицями, і зненацька мені здалося, мовби всі лютощі, які витали в повітрі, увіллялися в мене, я просто відчував їх, ці лютощі безвинно мертвих: молодих чоловіків застрелених за те, що були чорні й поткнулися на сходи, дитини за те, що була чорна й гралася на майданчику пластиковим пістолетом, — уся ця щоденна чорна смерть Америки волала, що заслуговує на життя, але водночас я відчував також лють білої Америки, що мусила терпіти чорного чоловіка в білому домі, і кипучу ненависть гомофобів, і уражений гнів їхніх мішеней, і робітничу злість кожного, кого відіпотечив обвал ринку нерухомості, і все невдоволення злісно розділеної країни, де всі вірили, що тільки на їхньому боці правда, слушна тільки їхня справа, їхній біль винятковий, увагу слід звернути, увагу нарешті треба звернути на них і тільки на них, і я почав задумуватися над тим, чи ми взагалі моральні істоти, чи просто дикуни, які власні вузьколобі упередження називають необхідною етикою, єдино правильним способом поведінки. Мої дорогі покійні бельгійці виховали в мені переконання, що «добро» і «зло» — це ідеї, які даються людській тварині природним чином, що ці категорії вроджені, а не витворюються у нас. Ми вірили в існування «морального інстинкту», вмонтованого в ДНК подібно до того, як вмонтований, за Стівеном Пінкером, «мовний інстинкт». Така була наша сімейна відповідь на релігійне твердження, що арелігійні люди не можуть бути моральними істотами, що лише моральна структура релігійної системи, затверджена якимось Верховним Суддею, може дати людям твердий контроль над добром і злом. Відповідь моїх батьків із цього приводу звучала: «Дурня», або ще — вираз, який вони почули від своїх австралійських друзів і захоплено підхопили як власний — «Сивої кобили срань». Моральність з’явилася перед релігією, а релігія була способом, у який наші предки відповіли на цю вбудовану потребу. А якщо було так, із цього виникало, що можна прекрасно жити праведним життям і мати виразне розуміння добра і зла, навіть близько не підпускаючи Бога з його гарпіями.

— Проблема в тому, — сказала якось мати, сидячи на лавці в Садах, — що в той час, як ми запрограмовані на те, щоб прагнути етики, сама програма не каже нам, що насправді добре, а що зле. У мозку ці категорії порожні, а від нас вимагають, щоб ми їх заповнили. Чим? Думкою. Судженням. Чимось таким.