Ахмед Рушди - Золотий дім

Я постановив, що залишуся й попрацюю з нею, а потім, після монтажу, ми вийдемо на пиво і я освідчуся. Так. Я це зроблю. Ось так я не сів у машину до батьків і завдяки цьому досі живу. І життя, і смерть не мають сенсу. І одне, і друге зумовлюють причини, які нічого не значать і нічому не навчають. У цьому світі не існує мудрості. Усі ми — блазні у фортуни [25] Вислів Ромео з «Ромео і Джульєтти» В. Шекспіра подано в пер. Ірини Стешенко. . Оце наша земля, і вона прекрасна, а ми маємо величезне щастя на ній жити одне з одним, але ми такі дурні, і з нами трапляється така дурня, і ми не заслуговуємо свого дурного щастя.

Плету казна-що. Давайте краще розповім про дорогу.

Лонґайлендська магістраль була наповнена сімейними історіями, і коли влітку ми виїжджали до орендованого нами будинку при Олд-Стоун-Гайвей у Спрінґз — власником був якийсь достойник із Колумбійського університету, який після того, як виявив у себе яскраво виражену форму бореліозу й промучився кілька років, втратив будь-яке бажання відвідувати те царство кліщів, — то відзначали всі знайомі орієнтири. Мінеола — тамтешній цвинтар, де спочивали двоюрідні бабця й дід, у чиєму посмертному напрямку треба було шанобливо кивнути головою. Ґрейт-Нек, Літл-Нек викликали у всіх нас думки про Ґетсбі, і хоч ми не їхали повз Ремзенбург, у якому П. Ґ. Вудгауз прожив так багато років, емігрувавши після війни з Англії, ми часто, їдучи, уявляли собі художній всесвіт, у якому витвори Фітцджеральда й Вудгауза могли ходити одне до одного в гості. Берті Вустер і Дживз могли увірватися в ексклюзивний світ Вест-Еґґа й Іст-Еґґа, де телепень Берті зайняв би місце розважливого Ніка Керревея, а Реджинальд Дживз, любитель риби й шанувальник Спінози, геніальний камердинер, знайшов би спосіб організувати гепі-енд для Джея Ґетсбі, аби той жив довго й щасливо з Дейзі Б’юкенен, котрої так сильно прагнув. Дикс-Гілз — мій батько щоразу повторяв той самий плаский, по-бельгійському скрипучий батьківський жарт, вимовляючи з французьким акцентом: Ді-і-Гі-ілз. А я говорив, завжди говорив, як у мені це звучить, наче ім’я зірки з якоїсь мильної опери, яку крутять у денному ефірі. І Ваєнденч — коли ми минали цей з’їзд, хтось із батьків обов’язково розповідав історію про названого цим іменем вождя, або ж сагема племені монтоків, який продав більшу частину східного кінця Лонґ-Айленда одному англійцеві на ім’я Лайон Ґардінер, а потім помер від чуми. Нерідко Ваєнденч ще не раз вигулькував, поки ми добиралися до східного кінця острова, і мої батьки видобували з пам’яті історію Стівена Токгауза, Ваєнденчевого нащадка, який щодня долав пішки п’ятдесят миль між Монтоком, Сеґ-Гарбором та Ест-Гемптоном. А поміж Ваєнденчем і Токгаузом ми проминали знак, що керував нас до абсолютно вигаданої корінної американки на ім’я Ширлі Перебреди-Річку. Насправді дорожній знак вказував на два різні поселення, одне з яких називалося Вейдінґ-Ривер, а друге Ширлі, але Ширлі Перебреди-Річку добряче вросла в наші сімейні легенди. Як і годиться шанувальникам наукової фантастики, ми докооптували її до постапокаліптичних вождів, що звалися Три Термоядерні Бомби й Випромінює Багато Радіації — героїв написаного 1958 року класичного оповідання Вільяма Тенна «На Схід!», а бувало, що уявляли її велеткою, схожою на матір Ґренделя, або гігантською австралійською ванджіною , себто прародителькою, що своїми кроками формувала земний рельєф.

У дорозі вони слухали радіо. Музику на ретроканалі на 101,1 FM, а балачки на Нью-Йоркському публічному, аж доки не зникав сигнал, і тоді вони чекали, коли на шкалі з’явиться «Іст-Гемптон Мюзік» — знак того, що ось-ось почнеться вікенд, вечірній софт-рок-енд-роли з омарами, це ще один батьків плаский жарт. У перерві між нью-йоркськими й іст-гемптонською станціями вони вмикали аудіокниги, і того року планували слухати Гомера. Гадаю — щодо цього я не певний, але так думаю — що до від’їзду на День пам’яті вони дійшли до четвертої пісні «Одіссеї», де Телемах відвідує палац Менелая в той день, коли царева донька, донька відбитої Єлени Троянської, стає під вінець із сином Ахілла.

Отож вони, певно, саме слухали уривок, у якому Менелай розповідає про той день, коли Єлена прийшла до великого дерев’яного коня, запідозривши, що в ньому ховаються грецькі воїни, і з майстерною й звабливою оманливістю почала наслідувати голоси їхніх дружин (малюю собі в уяві, як вона звертається до них, витягуючи руку й еротично пестячи черево дерев’яної бестії), та так спокусливо, що Діомедові, самому Менелаєві й Уліссові запраглося в ту ж мить вискочити з коня, але Улісс стримав себе й товаришів, окрім Антікла, що поривався обізватися й так би й вчинив, якби не Улісс, котрий міцними руками затиснув рота йому і тримав так [26] Рядки «Одіссеї» подано в перекладі Бориса Тена. , і, згідно з деякими версіями цієї історії, задушив його до смерті, щоб захистити захованих греків. Так, певно, цей безсмертний момент дзвенів у їхніх вухах, коли металева труба, що лежала на дорозі просто лежала собі металева блядська труба впала з вантажівки а водій що спинився ні він хоч знав про це ні певно не знав чи він вантаж свій хоч закріпив як треба де там блядь закріпив бо на дорозі металева труба на смузі для автомобілів з пасажирами бо це були мої батьки мої кохані мої єдині а вони не з тих що ганялися ні сер вони воліли котитися собі порядною багатосмуговою дорогою без з’їздів без в’їздів по смузі позначеній ромбом бо чого та все одно чого тільки цього разу хуй там було безпечно бо металева труба котилася