Ахмед Рушди - Золотий дім

— Фамільного, сер? Коли ви кажете про фамільний бізнес, то чи не йдеться вам, делікатно кажучи, про famiglie ? — Зовсім ні, сер, або не зовсім так. 2012 року ця галузь була вже набагато чистіша, ніж колись. У дев’яності роки всі будівельні компанії були в руках у мафії й роздували свої ставки до меж абсурду. Тепер вплив П’яти кланів зменшився. На деяких об’єктах Ґолдена працювали робітники з-поза профспілок. Двадцять років тому їх би повбивали. — Ви говорите тепер про шановані постаті: Дороніна, Сумайду, Хурану, Силверстайна, Штерна, Фельдмана — аристократів на ринку нерухомості. — Не зовсім так, сер, як я вже говорив. Мафія затаїлася. Тепер, коли все скінчилося і відкрилося, ми можемо вказати на таємні зв’язки Нерона Ґолдена з такими партнерами, як філадельфійські нащадки «Ціпи» — Петруччо Леоне, «Малий Арчі» — Арчімбольдо Антоніоні з Атлантік-Сіті й «Скажений Фред» — Федеріко Бертолуччі з Маямі. Можна ще згадати, що кілька висоток Ґолдена у Нью-Йорку побудувала фірма «Понті енд Квазімодо Конкріт Компані» — «Пі-енд-К’ю», а в цій операції серйозно був зацікавлений «Гладкий Френкі» — Франческо Палермо, згідно з припущеннями, один із босів генуезької мафії. — Це все відомо? — Тепер, після завершення l’affaire Golden , це відома річ. Більше того, Нерон Ґолден явно досить добре почувався у своїх оборудках із цими особами й кланами, що за ними стояли. — Комфортно. — Я б сказав, сер: показово невимушено.

Два останні запитання: чи квадратні щелепи Ціпи, Малого Арчі, Скаженого Фреда й Гладкого Френкі вкривала щетина? І чи мали вони і вдягали іноді вечорами недопасовані смокінги? — Так воно й було, сер.

Перед нами Нерон Ґолден, що знімає заборону для медій і влаштовує для фотографа з глянцевого журналу екскурсію, демонструючи свій прекрасний дім. (Тепер жодних таємниць, навпаки: все на виду.) Перед нами Нерон Ґолден, що влаштовує для іншого такого часопису екскурсію, демонструючи свою чарівну дружину. Про дружину він говорить як про свою зорю-дороговказ, джерело наснаги й «оновлення». Я далеко не молодий чоловік, каже він, і, може, чоловікам у такому віці пора скинути оберти, сісти на яхту, взятися за ключки для гольфу, взимку на Флориду, передати естафету далі. До недавнього часу я вже на це був готовий, хоч мої сини, бачить Бог, не надто цікавляться сімейним бізнесом. Мій наймолодший, вірите чи ні, зараз пішов працювати до жіночого молодіжного клубу на Нижньому Іст-Сайді, він робить добру роботу, це чудово, але, може, мені він теж потрібен, хоча б хоч трохи уваги, чи мені не належить? Ну, і ще один художник, і ще Петя. Отаке. Але я перестав уже тим усім перейматися, бо як чоловік я переродився. Жінка — вона здатна таке зробити. Така жінка, як пані Ґолден, — вона просто еліксир життя, завдяки їй зникає сивина, втягується живіт, ноги знову самі несуть, а розум, так, його діловий розум вигострюється, наче ніж. Погляньте на неї! Хіба мені можна не повірити? Ви бачили її фото для «Плейбоя»? Звісно, не соромлюся, чого ж тут соромитися? Мати таке тіло, дбати про нього, довести його до досконалості, не бачити в красі безчестя — це називається розкутість. Вона — ідеал розкутої жінки й ідеал дружини. Обидві сторони медалі. Еге ж, поталанило. Безумовно. Вона справжній суперприз, нема чого сумніватися.

Того дня, коли загинули мої батьки, мене не було в машині. Був вікенд напередодні Дня пам’яті, і вони вирушили за місто, а я в останню мить передумав і залишився, бо Сучітра Рой попросила мене допомогти їй змонтувати рекламу для одного італійського будинку моди. Звичайно ж, я кохав Сучітру — кожен, хто хоч раз перетнувся з цим вулканом енергії, хоча б трохи закохувався в неї; а я тривалий час був занадто наляканий її абсолютним завзяттям, масштабом цієї жінки, її чорним волоссям, що розвівалося на вітрі на Шостій авеню, її блакитно-золотою спідницею, що вилискувала над модними снікерсами, її руками, що витягувалися в десятку напрямків, наче в індуїстської богині, здатної вхопити ціле місто в свої обійми… занадто наляканий, аби зізнатися самому собі, що я в неї втюрився, але тепер це не підлягало сумніву, і питання стояло тільки в тому, коли я збираюся їй про це сказати і чи скажу взагалі. Внутрішній голос у моїй голові під’юджував: давай, бовдуре, скажи прямо тепер , але інший голос, зазвичай гучніший, голос мого боягузтва, наполягав на тому, що ми занадто довго були друзями, що в певний момент уже неможливо переплавити дружбу в романтичне кохання, і що той, хто спробує це зробити й не матиме успіху, утратить і дружбу, й кохання, і знову в моїй голові заговорив Еліотів Пруфрок, страдницьки запитуючи моїм внутрішнім голосом: Чи я насмілюсь , а з приводу жахливого й моторошного питання освідчення в коханні: Отож, чи варто, зваж, / Якщо, вбрання поправивши, вона / Відвернеться спокійно до вікна / І мовить: «Таж / Це все не те. Це зайве, врешті-решт» [24] Фрагменти «Пісні кохання Дж. Альфреда Пруфрока» Т. С. Еліота подано в пер. Олександра Гриценка. .