Ахмед Рушди - Золотий дім

— Нікуди я не піду, — вишкірилася вона. — Він сам приповзе до мене на колінах і буде молити мене, щоб я лишилася, і присягне сповнити мрію мого серця.

Запала ніч — ніч, яка зміцнила її владу. Дім був занурений у тишу. Петя у своїй кімнаті купався в блакитному світлі, загублений у собі й серед комп’ютерних моніторів. Василіса сиділа в хазяйській спальні з відчиненими дверима на своїй половині ліжка, цілком одягнена, зі спакованою й наготованою біля ніг подорожньою сумкою, склавши руки на колінах і вимкнувши все освітлення, окрім маленької настільної лампи, що обрамлювала її елегантний силует. Я, шпигун, чекав у дверях своєї кімнати. І опівночі її пророцтво здійснилося. Старий лайдак приволікся, переможений, перед її очі, щоб визнати її велич, ублагати її залишитися й пристати на її умови. Він стояв перед нею, похиливши голову, аж нарешті вона підвелася, потягнула його за собою, відкинувшись спиною на подушку, і знову подарувала йому ілюзію того, що він господар у своєму будинку, хоч він, як і всі навколо, знав, що трон займає вона.

— Дитина.

— Так.

— Коханий мій. Іди до мене.

Вона вимкнула настільну лампу.

Розпочинаючи доросле життя, я мав план, натхненний життям моїх батьків — прапором, під яким я плив, зробити все можливе, щоб бути — тут публічно зізнаюся у вживанні цього слова для себе — чудовим. Яким же ще варто було бути? Відкинувши прісних, прозаїчних, маломовних, повсякденних Рене, я спрямував своє обличчя в бік усесторонньо розвиненого, виняткового я, вирушаючи на борту уявного «Арго» на пошуки того золотого руна, не маючи жодного уявлення, де може лежати моя особиста Колхіда (крім того, що вона розташована десь поблизу кінотеатру) чи як тримати курс у її напрямку (крім того, що чимось найближчим до стерна предметом у моєму розпорядженні може бути кінокамера). Потім виявилося, що мене кохає чудова жінка і я опинився на порозі життя в кінематографі, що було предметом моїх прагнень. І в такому щасливому стані я умудрився розвалити все, чого встиг добитися.

Репортер на лінії фронту щодня поставав перед вибором: приєднатися чи ні? Вибір складний, якщо воює твоя країна і у війну втягнутий твій народ, а разом з ним і ти. Але бувало й так, що точився не твій бій. Це була навіть не війна — радше боксерський поєдинок, а ти опинявся в кріслі в першому ряду. І тоді раптом один із боксерів протягував руку, немов коханець, що запрошує тебе приєднатися. Ходи до нас. На цьому етапі людина при здоровому глузді, або принаймні обережна, увімкнула б задній хід і якомога швидше забралася б звідтіля.

Я так не вчинив. Розумію, що це показує мене не в найпривабливішому світлі. Більше того, оповідь про те, як я вступив у війну, ще менш приваблива. Адже я зрадив не лише мого господаря у його власному домі та жінку, яку кохав і яка кохала мене, — я зрадив ще й самого себе. І, зробивши це, я зрозумів, що питання, над якими просив мене поміркувати Нерон Ґолден, думаючи про нього, так само стосувалися мене. Чи людина може бути доброю, якщо вона є лихою? Чи зло може співіснувати з добром, а якщо так, то чи ці поняття взагалі щось означають, якщо їх увіпхнуто в такий незручний і, можливо, несумісний альянс? А може, є так, думав я, що коли добро і зло роз’єднати, і одне, й друге стає однаково руйнівним; що постать святого так само відразлива й небезпечна, як і постать запеклого негідника. Якщо ж поєднати праведність і неправедність як слід, у відповідних пропорціях, неначе віскі й солодкий вермут, саме це становитиме класичний коктейль «Мангеттен» людської істоти (так, із кількома краплями біттера й протиранням шкіркою помаранчі, можете собі снувати алегорії, як вам заманеться, включно з кубиками льоду в келиху). Тільки я ніколи не був певний, як розуміти цю концепцію інь-ян. Можливо, поєднання протилежностей, яке формує людську природу, — це лише раціоналізація, якою люди виправдовують свої недоліки. А може, це все занадто гладко, а правда така, що лихі вчинки беруть гору над добрими. Що з того, наприклад, що Гітлер добре ставився до собак.

Почалося це так: Василіса попросила мене, як часом вона чинила в період мого квартирування в домі Ґолденів, супроводити її в поході елітними бутиками, розташованими на Медісон-авеню, бо я довіряю твоєму смаку, дорогенький, а Нерон, він хоче тільки, щоб було сексуально, чим відкритіше, тим краще, але це неправильно, скажи, ми це знаємо, інколи приховане спокушає більше, ніж відкрите. Правду кажучи, купування одягу належало до найменш улюблених моїх справ; сам я, якщо вже купував собі вбрання, робив це здебільшого швидко, в інтернеті. У модних магазинах моя концентрація уваги мала свої межі. Сучітра не була геть зовсім налаштована проти моди — вона мала чимало друзів у цій галузі й носила речі, які вони їй надсилали, із гідністю й смаком, — але однозначно налаштована проти валандання магазинами, що було однією з численних рис, за які я її вподобав. Однак для Василіси доми ексклюзивного вбрання були її театром, а мені випало бути її глядацтвом, що супроводило оплесками її виходи, коли вона, вигнувши спину дугою, дивилася через плече на своє відбиття в дзеркалі, потім на людське дзеркало, яке уособлював був я, потім знову на себе, поки поруч аплодувала й вуркотіла зграйка працівників. І дійсно, вона виглядала винятково, що б не вдягнула на себе, вона була однією з двохсот, чи близько того, жінок в Америці, для яких шили цей одяг, вона була немов змія, що могла вповзати в багато різних шкір і вислизати з них, і ковзала від однієї до іншої, облизуючи кутики рота роздвоєним язиком, притираючись до неї під загальне захоплення, убираючись, як усі змії, просто вбивчо.